Впродовж тих чотирьох годин, коли не приїжджала очікувана машина з пекарні, у хлібному магазині наповнилося людьми вщент. Було гаряче, було багато відкритих ділянок тіла. Люди щільно торкалися тілами одне одного, щоби бути ближче – до того місця, куди будуть складати дерев’яні ящики з хлібом. За дверима черга розтягнулася ще більш як на годину. Більшість людей тримали при собі порожні мішки і мішечки, сподіваючись, що якраз у таких випадках продавчиня не буде зважати на звичний режим – два хліби в одні руки – і хліба можна буде купити вдосталь.
Я стояв між цими людьми і дітьми, по яких було видно, що вони знають щось дуже важливе про закони життя і світу. Якщо не точно – то принаймні щось таке пам’ятають, відчувають або можуть собі уявити у правильному напрямі, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Мене дивувало, що ніхто не хвилювався, не нарікав, не страждав. Ні старі баби у светерех, ні діти у трусах на босу ногу. Не було ні патосу, ні нетерплячки, ні невпорядкованості. І не було куди поспішати. Зрештою, всі вони ближче – дуже близько або дальше – знали одне одного. І в кожному разі щось та й знали про кожного.
Години перепочинку від роботи були доброю нагодою поговорити. І мене дивувало, що говорили про різне (як писали у протоколах зборів), лиш не про хліб, не про його очікування, не про конечну потребу його і не про надхмарні причини того, що всі вони якраз нині чекають на багато хліба, якого наразі нема. І може довго не бути.
Там було дуже файне освітлення. Бо крізь матові вікна старої єврейської крамниці проникало серпневе пообіднє сонце, яке профільтрувалося крізь кілька шарів листя на галузах величезних яворів. Тепер пам’ятаю, що я мало не закрив очі, мало не втопився, поступово занурюючись у власні видива асоціативних спогадів про хліб. Побачив цілу валку образів.
На сніданок завжди була кромка хліба з бриндзею і зеленою цибулькою. Спочатку чорний. Потім кусник білого зі сливовим повидлом. Кавальчик черствого хліба мені лишали ввечір, аби мав що погризти, коли вставав першим, коли всі ще хотіли трохи поспати.
А перед вечором діти виходили на кам’яне роздоріжжя біля хреста, збираючись на воринні до забав. У кожного був кусень хліба, який міг би служити показником рівня життя: сірий, білий, булка, з маслом, з цукром, з повидлом, з тертими ягодами, зі смальцем, з ковбасою. Коли хліб падав, хай у порохи чи у болото, його піднімали, цілували, струшували бруд і їли далі.
У горах з хлібом ніколи не було легко. Хоч у сімдесятих вперше хліба можна було наїстися, все ж сільська торгівля завжди мали якісь буксування. Потім хліб став неоправдано дешевим. Бідні заміняли ним відсутність багатьох інших продуктів, а багаті вигодовували хлібом худобу. Тому до хлібного посилали усіх дітей відразу. Щоби купити по два на кожного.
Крім того працювали додаткові канали хліботрафіку. Скажімо, через день приїздив хлібовоз просто під хати у куті. За тією самою ціною, що й магазині, можна було купувати у шофера без обмежень. Аби вистачило на всіх. Правдоподібно, це було якось ільлєґаль.
А до щоденного рахівського поїзда – в самому кінці, за поштовим – був причеплений типовий телятник, в якому везли хліб у дальші гори. На кожній станції на вагон чекало досить багато людей, які отримували свій товар мало не на ходу, за яких три-чотири хвилини стоянки.
Добре пам’ятаю усі хлібні деталі. І блакитну буду з написом про хліб, вмонтовану на віз з одним впряженим сухим конем. І фартухи, і дерев’яні пласкі ящики, які громадилися один над одним, як рамки у вулику, і довгі залізні гачки, якими ті ящики висували з буди, як шуфляди. Пам’ятаю нахил тіла, яке несло повний ящик хліба, уперши його у низ живота…
Той день, коли ми чекали на хліб чотири години, а про нього пам’ятаю, що тоді згадував, став першим із п’яти, які в цьому сенсі були однаковими. Все повторялося від першої до п’ятої години. Про таке ніхто не промовив жодного слова, але я розумів, що всіх об’єднує одна надто гучна ідея – треба наробити сухарів.
І цей хлібний магазин є тепер моїм єдиним виразним спогадом про події світового значення, які я тоді проґавив у горах без телеграфу, телефону і радіо. Кілька днів після Спаса у 1991 році.
Comments are closed.