Впевненою та якоюсь навіть зухвалою ходою повз Ратушу проходить дебелий чоловік у військовій формі з барсеткою в руках.
«Видно, що штабний, а не бойовий офіцер пішов, – затягуючись цигаркою, говорить 27-річний гранатометник 15 батальйону 128 гірсько-піхотної бригади Тарас Остапович. – Бойовий ніколи б форму не вдягнув по місту ходити. І хода не така. Атошник як йде, то шия втягнена, весь зіщулений».
Франківець Тарас Остапович лише нещодавно виписався з Львівського шпиталю. Там пролежав місяць, бо знімали апарат Ілізарова. Його поставили після поранення, яке отримав влітку в Станиці Луганській. Тарас стоїть на одній нозі, бо права загіпсована, підпирається милицями.
Більше семи років хлопець жив в Англії, де мав нормальну стабільну роботу. Коли почався Майдан, зрозумів, що треба вертатися додому. Почалась війна – пішов в армію контрактником на три роки. Після півтора місяця навчань,19 травня минулого року, поїхав в АТО.
З військовою справою хлопець знайомий з дитинства, бо батько військовий, ВДВшник.
«Батько гордиться, що син не салабон, – говорить Тарас. – Мені ці слова дуже важливі. Він мене по-своєму підтримував, а мама з бабусею по-своєму. Та підтримка дуже там відчувалася, інакше з’їхав би з глузду. Перед тим, як пішов в армію, бабця мені подарувала освячений срібний хрестик. Тепер він завжди зі мною».
Тарас пройшов таку школу життя, що, каже, нікому не побажає – і Луганський аеропорт, і Нікішине.
«Мій перший бій був під Металістом, це Луганська область… Попали в засідку… Там половина наших хлопців полягла, – з довгими паузами говорить боєць. – Стараюся про це не згадувати. Взагалі, хочеться забути ці півтора року. Але як?».
Хлопець довго мовчить. Поправляє вже посивілого невеличкого оселедця. Його запустив якраз після першого бою і тепер лиш трошки підстригає, але не збриває. Не може, бо дав клятву разом з побратимами – збриють усі разом, як тільки закінчиться війна.
Коли чує, що місяць тому «Репортер» спілкувався зі ще одним бійцем з 15-го батальйону Русланом Бережним (Маестро), у Тараса загоряються очі, бо вони разом воювали. Він вже посміхається і спілкується якось вільніше. Говорить, що там в АТО музика «Маестро» дуже рятувала, а сам він: «Мужик – во!».
Позивний Тараса – «Скажений контрактник». Чого контрактник – зрозуміло, а от скажений? Тарас сміється, що так побратими назвали після того, як йшли на зачистку і він просто собою виламував двері до сепаратистів.
«Мені тоді якось було байдуже, чи розтяжки стоять, чи що там за тими дверима, – говорить боєць. – Тоді справді наткнулися на сепаратистів, але вони навіть не зрозуміли, що коїться. Здали їх відповідним службам».
Ще розповідає, як настроювалися на радіохвилі ворога – слухали їх, сварилися.
«Сєпари нас обзивали фашистами, а ми їм гімн України вмикали, а ще пісню, яку наші прикордонники склали: «Я сегодня в поле чистом застрелил сепаратиста», – сміється Тарас. – Вони там просто бісилися».
Ще Тарас розповідає про нетипових улюбленців, трьох качок – «Укропа», «Петрушку» і «Сєпара», які жили з ними у Станиці Луганській. Берегли, собак від них відганяли.
«Вони собі бігали по подвір’ю, попід ногами, – говорить Тарас Остапович. – То додавало якогось домашнього затишку чи що».
В АТО Тарас був поранений двічі. Перше осколкове отримав на самий Новий рік у Нікішиному. «Так сепаратисти вирішили привітати нас з Новим роком, – згадує боєць. – Ми, звісно, також вітали. Я поранений ще півгодини відстрілювався».
Один осколок і досі не витягли, бо близько біля серця. Після того поранення Тарас толком не пройшов реабілітацію і знову вернувся на передову, «бо хлопці воюють, а як він буде відлежуватися?».
Друге поранення отримав влітку цього року в Станиці Луганській. Розповідає, що стояли на блокпосту, і він вийшов до місцевих, які хотіли пройти через пропускний пункт до Луганська за пенсією, та раптом почув хлопок і відчув, як підкошується нога.
«Стріляв снайпер, – каже боєць. – Вони від нас десь за 800 метрів були. Вдень ніколи не стріляли, а тут, певно, новенький попався. Зазвичай у нас як було? Бомбили вночі з 01.00 до 04.00. А тут мене о 05.00 ранку зачепило».
Коли Тарас лежав у шпиталі у Львові, для нього та ще кількох поранених волонтери влаштували похід на футбольний матч між Україною та Словенією. Пригадує, приємно було, що збірна дізналася, що є атошники, то після гри підійшли і фотографувалися з ними. Ще Остапович розповідає, що під час матчу сиділи у віп-ложі з президентом Петром Порошенком. Тоді один з бійців намагався розказати все, що думає, главі держави, але його «заціхали».
Зараз Тарас чекає, аби загоїлася нога і знов до побратимів. Їхній 15-ий батальйон вивели із зони АТО. Часто зідзвонюється з хлопцями. Вони зараз на полігоні. Також, як є нагода, збираються з франківськими побратимами, яких вже демобілізували. Інших друзів не лишилося, бо ті, які були до війни, – якось самі відсіялися.
