Кожен шок колись минає, особливо у тих, хто його не зазнав. Відтак люди потиху повертаються до звичних занять: той оптимізує плин бюджетних потоків, тамтой вгамовує хабарний голод, третій розпродує гуманітарку, а ще котрийсь бодай розводить срачі в соцмережах. І лиш ті, що геть не знайшли собі місця в житті, намагаються знову видавати книжки. Чи є в умовах війни якась користь від друкованого слова – це окреме питання, відповіді на яке я наразі не маю.
Але одну із тих книжок, які в ці дні готуються до друку, я щойно прочитав – і не годен нею натішитися, пише Олександр Бойченко для порталу Збруч.
Називається вона «Історія філософії по-гуцульськи». І, мабуть, найдивніше в ній те, що її не просто ще нема – її взагалі нема. Тобто є, бо ж кажу, що я вже її прочитав. Але й нема, бо зазначений як автор ксьондз-професор Юзеф Тішнер написав багато чого – від, наприклад, «Я трансцендентальне у філософії Едмунда Гуссерля» до «Суперечки про існування людини», проте «Історії філософії по-гуцульськи» – ні, не написав. Написав, щоправда, «Історію філософії по-ґуральськи», але це щось трохи інше. Хоча й подібне. Настільки, наскільки польські ґуралі подібні до українських гуцулів.
Читайте аткож: Тарас Прохасько: Розмноження в окупації
Своєю чергою, заявлений як перекладач Олесь Герасим теж не зовсім переклав цю книжку. Бо Олесь переклав багато чого – від, наприклад, «Війни і спокою» Анджея Бобковського до «Імператора» й «Шахіншаха» Ришарда Капусцінського, натомість «Історію філософії по-гуцульськи» він радше написав. Хоча й близько до тексту Тішнера. Зрештою, в ті стародавні часи, коли ще «ни було греків, лиш увезде були гуцули», саме такі не зовсім переклади – всілякі переспіви, переробки, адаптації тощо – часто й відігравали роль перекладів.
Щодо легендарного капелана не менш легендарної «Солідарності» Юзефа Тішнера, то український читач у минулі роки вже мав змогу познайомитися з його багатогранною особистістю і не менш багатогранною творчістю: в українських перекладах впродовж останнього десятиліття вийшли «Розмови між паном і панотцем», «Тішнер читає Катехизм», «Філософія драми», а також книжка Войцеха Боновіча «Капелюх на воді. Розповіді про отця Тішнера». А як на те, то й фрагменти «Історії філософії по-ґуральськи» (у сенсі по-гуцульськи) теж публікувалися з продовженням на «Збручі»: хто хотів, той видів, а хто хоче, той може увидіти ади гезди.
Читайте: Тарас Прохасько: На нашім березі стояли наші діти
Власне, це той випадок, коли сміливо можна сказати, що написати цю книжку автору сам Бог велів. З одного боку, Тішнер виріс на Підгаллі, де вчителювали його батьки, тож знав і любив ґуралів та їхню ґвару, якою він – ставши священником – навіть читав землякам проповіді. З іншого, отець Юзеф був професійним філософом, учнем Романа Інґардена, захистив докторську дисертацію з феноменології, тож знав і любив історію філософії й охоче ділився своїми знаннями і любов’ю з усіма довкола.
Ось хоч би й з небогою Люциною Хованець, яка, навчаючись у ліцеї, звернулася до вуйка з проханням пояснити їй, чим Арістотель відрізняється від Платона. Вуйко відповів небозі жартівливим, але філософськи вивіреним текстиком «Про те, як Арістотель повалив Платона». Як твердить згадуваний Войцех Боновіч, десь тоді – а це був 1976 рік – у Тішнера й зародився задум майбутньої книжки, на реалізацію якого, втім, довелося зачекати ще два десятиліття.
Читайте: Тарас Прохасько: До тебе, люба річечко
Найпростіше (що не раз і робилося) було б визначити цю збірку «ґавенд» як ґуральську версію хрестоматійної праці Діогена Лаертського «Про життя, вчення та висловлювання славетних філософів». Найпростіше, але не найправильніше. Бо річ не лише в мовних особливостях. Точніше, річ у тім, що мовні особливості є відображенням особливостей світогляду (і навпаки).
Тішнер цінував ґуральську ґвару передусім за лаконізм і схильність надавати гумористичного звучання найтрагічнішим темам (український читач у цьому місці мусить пригадати покутський діалект у новелах Василя Стефаника) і напівсерйозно заявляв, що ґвара здатна виразити абсолютно все, а якщо чогось не здатна, то про таке не варто й говорити.
Проте найважливіший художній прийом Тішнера стосується не слів, а людей. Ґуральський діалект в устах славетних філософів античності міг би розвеселити польського читача, але не більше. Штука однак у тому, що Тішнер подає історію філософії так, наче в ній не було ніякого Сократа, Платона чи Арістотеля, а були, відповідно, Єндрусь Кудасік, Владек Требуня-Тутка чи Тадек Пудзіш. Інакше кажучи, «іно ґуралі», причому ґуралі ці, як правило, виявлялися реальними особами, відомими на ціле Підгалля або й на цілу Польщу, внаслідок чого в свідомості читача спрацьовував ефект упізнання, з яким значною мірою і пов’язана естетична насолода.
До речі, цей-таки ефект є аргументом на користь думки (висловленої зокрема Доброславом Котом), що книжку Тішнера не варто розглядати як суто пропедевтичну, як вступ до історії філософії для початківців. Навпаки: щоб отримати від неї обіцяну насолоду, треба добре орієнтуватися в основних ідеях і найяскравіших фактах (або усталених вигадках) біографії давньогрецьких філософів від перших досократиків до Арістотеля, бо лише в цьому разі ті факти й ідеї вдасться упізнати в ґуральських ландшафтах, строях і діалектизмах.
Читайте також: Тарас Прохасько: українці вміють цінувати життя, а росіянам все по*уй
Що з усім цим багатством мав зробити Олесь Герасим, охоплений злегка божевільним бажанням переробити Тішнерову «Історію філософії» на гуцульський лад? Крім належного занурення в гуцульський діалект, він мав знайти достатню кількість гуцулів чи принаймні тих, хто не проти ними вважатися.
Як-от Лукєна Кобилицю, Юрчіка Федьковича, Михася Павлика, Марка Черемшину, Петрика Шекерика-Дониківа, Стася Вінценза, але також Тараса Дилєтинского, Галю Петросанєчку чи Любку Стринадюкову, які й замінили ґуралів і ґуральок, які перед тим замінили греків і грекинь.
Автоматично треба було знайти адекватні заміни всім селам і містечкам, річкам і бескидам та – що найважче й найцікавіше – пісням разом із нотами й інтервалами, бо як для давніх греків, так і для Тішнера земна музика слугувала доказом космічної гармонії, без якої людський світ розчинився б у хаосі. А кожен гуцул вам скаже:
Йикби сьвіта ни було, то було би жєль. А шє бирше було би банно, йикби на тім сьвіті ни було ані горів, ані гуцулів. И тимунь співают:
Єк пидемо з тіла, жєль буде за нами,
Затужє тримбіти над полонинами
Та й заплачют води горами й долами.
Коротше, вітаю перекладача. Як на мене, він цілком дав собі раду. Аж так, що віднині має право називати себе не тільки перекладачем, а й автором. Або – як мінімум – співавтором Юзефа Тішнера.
P.S. Олесь Герасим послідовно записує імена давньогрецьких філософів згідно із західною традицією: не Анаксагор, а Анаксагорас, не Парменід, а Парменідес, не Сократ, а Сократес і т. д. Може, якраз найвищий час навчитися вимовляти українською ці імена так, як їх вимовляють усі нормальні люди, а не так, як росіяни?
