Якщо всі вже висловилися про переговори, то можна вже мені?
Я довго чекав, поки до мене дійде черга, пише відомий український підприємець і громадський діяч Валерій Пекар у соцмережі Facebook. Епіграфом до свого посту я хочу взяти цитату відомого класика сучасної української літератури Леся Подерв`янського «Не вірю в силу слова я, а вірю в силу пі%#@лєй!»
Ми маємо справу з супротивником, який завжди чхав на будь-які домовленості, а будь-які договори використовував у нужнику. Історію цього питання можна вивчати починаючи з Переяславської угоди й аж до Будапештського меморандуму. Герман Пірчнер у своїй книзі «Після путіна» (раджу!) наводить дані аналізу Американської ради із зовнішньої політики: станом на 2018 рік із 58 ключових міжнародних договорів, підписаних РФ, вона порушувала 36.
РФ у міжнародних відносинах є правонаступником СРСР і дотримується простого принципу: чогось варта лише сила, а договори не варті нічого, вони є самозаспокоєнням слабаків. (До речі, всі розмови про «зниження інтенсивності військових дій», як ви розумієте, швидко виявилися брехнею, а «відведення» — перегрупуванням. Не вірте дипломатам РФ. Ніколи. Будь ласка.)
І ще одне: імперія завжди повертається для того, щоб нанести удар у спину. The Empire strikes back. Перша російсько-чеченська війна завершилася Хасав’юртівськими угодами для того, щоб імперія накопичила сили для Другої російсько-чеченської війни. (Не вірте договорам з РФ. Ніколи. Будь ласка.)
А що ж тоді відбувалося у Стамбулі? В чому сенс тих переговорів?
По-перше, зазначу, що реальні переговори починаються тоді, коли сторони мають точки перетину своїх окреслених позицій. Наприклад, ви на турецькому базарі торгуєтеся за щось і готові заплатити 100 євро, а продавець хоче 10.000 євро. Це вже переговори: у вас є точка перетину, адже теоретично ви готові купити, а він готовий продати, справа лише в ціні. Але якщо ви хочете купити його будинок, а він готовий продати лише килим, то переговорів не буде, хоч би скільки чаю ви не випили разом.
Українська позиція на переговорах починається з безумовного виведення російських військ. Російська позиція на переговорах починається з безумовної відмови від виведення військ. Все, приїхали, далі говорити нема про що. Доля ОРДЛО, Криму, НАТО та планети Марс може обговорюватися скільки завгодно, але це не має жодного сенсу — позиції сторін не мають точки перетину.
Нагадаю слова нашої великої землячки Ґолди Меїр: «Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не надто багато простору для компромісів.»
Навіщо тоді це все?
Бо за переговорами спостерігають. РФ хоче створити у Заходу враження своєї готовності до переговорів, щоб призупинити впровадження санкцій, а також виграти час, щоб зібрати оперативний резерв, перегрупуватися, перекинути війська на ділянки майбутніх основних ударів. Україна також має брати участь у переговорному процесі, щоб не отримати звинувачення у відмові від переговорів. А Захід наполягає на переговорах, бо хоче, щоб все це закінчилося, і світ повернувся до попереднього способу життя, business as usual (спойлер: цього не буде).
Але є ще дві авдиторії, які спостерігають за переговорами, — внутрішня російська й внутрішня українська. Адже все це відбувається не у ХХ, а у ХХІ сторіччі, в епоху постмодерну, коли другим головним фронтом є свідомість громадян воюючих (і невоюючих) країн.
Реакція російського суспільства на переговори наповнює мене радістю.
Оскільки вони вважають будь-які переговори шляхом слабаків, для них початок переговорів — це публічне визнання слабкості їхньої країни. А значить, що або їхній лідер слабкий і варто його поміняти (згадайте: у «червоній» управлінській культурі лідер помиляється лише один раз), або ж його підставили й обманули (значить, треба знайти й знешкодити зрадників). Зараз там реально почало палати. Гори, гори ясно.
Реакція українського суспільства на переговори наповнює мене сумом.
Лише кілька днів тому у сценарному аналізі ми передбачали подібну ситуацію й намагалися їй запобігти. На жаль, сталося, як передбачалося.
Освічені та розумні люди, по-перше, наробили логічних помилок, яких вчать не робити на першому курсі. По-друге, забули Конституцію. Коли я читаю, що «Подоляк остаточно злив Крим», то у мене виникає десяток запитань, з яких найперше: чи може Подоляк злити Крим? Чи може набрати чинності міжнародний договір, якщо він укладений не за конституційною процедурою? Чи можуть очільники української держави зробити щось, що було б категорично неприйнятним для більшості громадян?
Будь-які результати переговорів мають бути акцептовані вищою владою країни. В РФ це путін — йому доповідають, і він погоджується чи ні. В Україні це український народ. Дякувати Богу, це не лише слова Конституції, а факт життя.
Але.
Це війна систем, і тут хто перший «посипався», той програв.
Якщо першим посиплеться російське суспільство — вони програли (спойлер: так і буде). Наше завдання полягає в тому, щоб не посипатися самим. Вони будуть розгойдувати нас. А ми будемо розгойдувати їх. У кого першого запаморочиться голова, той програв. Ваш найперший внесок у справу нашої перемоги — не дати себе розхитати.
Зверніть увагу: я не проголошую довіру нашим переговорникам чи політичним лідерам. Я не довіряю жодним персоналіям (окрім друзів). Перемогу забезпечують не персоналії, а інституції. Я довіряю Збройним силам, які визначають порядок денний переговорів, та Конституції України, яка визначає порядок закріплення їхніх результатів.
Бурхлива реакція на переговори — це частина стресу, викликаного переходом на повільний час. Тому, якщо хочеться заволати «нас зливають!» чи «зрада!», спочатку треба видихнути й подивитися на небо, а потім пригадати, що основний переговорник — Збройні сили України, і ситуація на тих основних переговорах змінюється щодня.
Важливе поле бою — свідомість, і на ньому кожен і кожна відповідає за захист свого маленького клаптика, щоб на нього не ступила ворожа нога.
