Михайла Вітушинського в Івано-Франківську знають добре. Цей 65-річний дуже енергійний чоловік понад 30 років живе «між двох країн». Українець з польським громадянством, художник, видавець, підприємець і громадський діяч — він досі чи не всім цікавиться та майже всюди встигає. І нинішнє загострення стосунків між українцями та поляками у контексті ставлення до УПА йому не байдуже, адже бачить це з обох боків.
— Пане Михайле, давайте, напевно, спочатку. Чому ви — завзятий патріот України — стали громадянином Польщі?
— Дружина в мене українка, але народилася в Польщі. Закінчила Варшавський університет і проходила піврічне навчання у СРСР. Познайомилися, одружилися. Спершу жили тут, а в 1985 році, коли вже остаточно дістало КДБ, переїхали в місто Лігниця. Це захід Польщі, 70 км від Вроцлава, по 200 км від Берліна та Праги.
— КДБ від вас чого хотіло?
— Тоді в Польщі працювала «Солідарність», був військовий стан, але підпільно вони діяли дуже активно. Багато українців їздили туди, мали друзів, рідних. І КДБ тоді в Західній Україні провело доволі велику роботу — усіх взяли на облік: хто має родинні зв’язки, хто володіє польською. Мене теж не забули, бо в Лігниці жила моя рідна сестра.
Михайло Вітушинський у друкарні. Фото початку 1990-х років
Наприклад, приходили додому перевіряти — чи нема польських гостей. А в мене на той час нікого не було, я навіть здивувався. Та то багато всього було, книжку писати можна.
— Чому потім отримали громадянство Польщі, а не України?
— У Польщі я був оформлений на постійне проживання. Коли СРСР розвалився, я просто втратив громадянство. Україна мені відмовила, бо жив у Польщі, а народився в Сибіру — родина була репресована. І мені автоматично надали громадянство Росії! Поїхав до їхнього посольства у Познані зрікатися того, а вони захотіли з мене 300 доларів. Ну, я їх там обматюкав, організував страйк-голодовку, тоді прибіг переляканий консул, і я отримав довідку, що не є громадянином РФ.
Потім подав на польське громадянство, і мені його доволі швидко дали. Адже брав участь у різних міжнародних виставках, фактично пропагував польську культуру за межами держави. Далі був бізнес — і в Україні, і в Польщі — друкарня, видавництво. Правда, в Україні я то ліквідував, бо мною зайнялося СБУ і то досить моцно.
— А СБУ ви чим зацікавили?
— Чи взяти мене під «кришу» хотіли, щоб я їм платив, чи що — не знаю. Фактів достатньо. Одного разу підкинули 148 різних печаток — від прикордонних переходів, різних установ аж до Міноборони. Я ті печатки в офісі раптово виявив і сам їх викликав, аби забрали. Потім приходили з бюро працевлаштування — ніби я незаконно перебуваю в Україні. Потім намагалися арештувати майно… То я нібито машину вкрав у Львові, то контрабанду везу, то ще щось. Це не з пальця виссано, усе задокументовано, бо я за кожним фактом писав листи, скарги.
— Яким бізнесом ви тоді займалися?
— Раніше видавав літературу, більше історичну. Наприклад, є у Галицькому районі таке село Курів. Там в 1944 році, 24 серпня (символічно — День незалежності України), НКВД оточило село і всіх розстріляли. Ціле село знищили! Пару дітей втекли, то потім дали свідчення, а ми зробили книжечку.
— Цим було вигідно займатись?
— У подібні речі я вкладав свої гроші, а заробляли ми на буклетах та етикетках. Книжки — це не вигідно. Я робив то з певних патріотичних цілей. Направду кажу. Сьогодні книжки вже не видаємо. Торгуємо обладнанням для друкарства, упаковки — усе, що пов’язано з папером. Одразу скажу — з Росією не працюємо.
— Звісно. Майдану, певно, допомагали разом з поляками?
— І Майдану, і АТО. Працювали з об’єднанням українців в Естонії. Разом завезли сюди дві великі фури. З Польщі організували п’ять фур.
Михайло Вітушинський і керівник центру української культури в Естонії Анатолій Лютюк на презентації книги «Ковчег унікальних культур». Фото Володимира Гарматюка
Сам їздив по всій західній Польщі. Звертався до знайомих, вони збирали вдома, на кухнях, в гаражах, і поляки, і українці, з великою охотою. Розумієте, зараз згадую, і мені шкіра гусяча робиться. Жінка в Лігниці, сама трьох дітей виховує, купила там усього і, значить, половину собі того лишила, а половину принесла.
То не можна було спокійно дивитись, сльози на очах. Щодня дзвонили, просили забрати, самі приносили. Один 80-річний чоловік мішок вулицею волочив, бо підняти не міг. Я побачив — вискочив допомогти…
У профтехучилищах діти збирали. Я своїм бусом їздив і привозив усе до української гімназії в Лігниці, бо мені там дали кімнату. Коли бачив, що вже на фуру назбиралось, то директорка кликала учнів — великих, випускників — і ми то вантажили.
А далі зверталися в Мінсоцполітики, до Києва, спеціальна комісія давала нам дозвіл і номер на перевезення. Все описували, на кордоні звіряли. Далі ми везли то до Франківська, а тут нам допомагала Лідія Анушкевичус, дружина колишнього мера, її благодійний фонд «Оберіг». Активно включився ще франківський підприємець Ярополк Бажалук — я в Польщі, він в Україні. За фури треба ж було платити десь по тисячі доларів, тому він шукав спонсорів, свої гроші давав. А потім уже «Оберіг» то розмитнював, і відправляв на Донбас. Звідти нам дуже дякували, власне об’єднанню.
— Про яке саме об’єднання йдеться?
— Лігницьке регіональне об’єднання українців в Польщі. Я є заступник голови, а голова — Богдан Пецушок, менеджер дуже високого рівня, зараз він голова правління величезного комбінату, потужний і приємний чоловік. А міським об’єднанням керує Юрій Павлище — почесний громадянин Лігниці, досить авторитетний у Польщі бізнесмен.
Об’єднання добре працює, багато робимо. А кожну другу неділю вересня у нас відбувається великий фестиваль, де українці Польщі представляють свою культуру: пісні, танці, кухню.
— Українцям там добре живеться?
— Ну, дивіться. Я особисто на собі антиукраїнських настроїв не відчуваю. Я є громадянин Польщі, шаную той народ, шаную ту культуру, вдячний, що маю комфортне життя, і толерантний до тієї політики. Але водночас засуджую не загальну польську політику, а певні її елементи стосовно національної меншини, конкретно — щодо українців. Адже деякі політичні партії, громадські рухи мають виразно антиукраїнський дух, і польська влада прикриває на то очі.
— Чому?
— Зараз ми до того дійдемо. Після 1947 року українці були розіслані в різні куточки Польщі, в різні міста, по 2-3 родини на село. Багато зі східних областей оселилися саме на заході Польщі. Потім — демократія, багато українців із заходу зібралися повертатися ближче до кордону, на рідні землі. Я тоді говорив з настоятелем греко-католицької церкви у Лігниці Іваном Мартиняком, він то заперечував, казав, що цього робити не треба.
— Певно, не хотів провокувати, бо ж їх там ніхто не чекає. Майно, будинки, земля, можна зрозуміти. Східні землі, Перемишль — як раз там нині і відбуваються антиукраїнські акції радикалів…
— Прикро, що польська влада закриває на то очі. І прикро, що українська влада у тому плані практично нічого не робить. То треба все занотовувати, звертатися — і на найвищому рівні, і на рівні голів міст — Перемишля, Замостя, де проживають українці. Говорити з ними. Обмінюватися делегаціями, запрошувати їх сюди, не лише пити-гуляти, а предметно говорити. А вони що роблять? Заборона на в’їзд в Україну меру Перемишля Роберту Хомі, яку СБУ потім відмінило, — це взагалі ідіотизм. Треба або все фіксувати крок за кроком, а вже потім обґрунтовано виставляти претензії, або просто мовчати.
— В Лігниці міжнаціональні стосунки не погіршилися?
— Ні. І то завдяки не лише мешканцям, а й місцевій владі. Наприклад, у нас щороку перед Різдвом проводиться фестиваль культур усіх національностей, які проживають у Лігниці. То і поляки, і українці, німці, цигани, купа інших. Відбувається це під егідою міського голови, у палаці П’ястів, польської королівської династії. Розкішна будова, пам’ятка архітектури. Люди приносять національні страви, демонструють свою кухню, культуру — то є справжнє свято! І прикладів є досить. Там, де влада працює над цією темою, міжетнічних конфліктів або мінімум, або нема взагалі.
А в Перемишлі влада або не хоче, або її щось стримує. Я впевнений, що радикалів у всіх країнах контролюють спецслужби. На самому початку 1990-х у Перемишлі теж відбувалося щось подібне. І там дуже швидко виявили, що керує тим колишній працівник польської комуністичної спецслужби, свого часу пов’язаний з КДБ. І там дуже швидко усе затихло. Але тепер нагла нова хвиля.
— Які бачите шляхи покращення стосунків?
— Тільки зустрічі інтелігенції. Треба їхати одне до одного, говорити, пояснювати. У Польщі до моральних авторитетів влада завжди прислухається. У Франківську є «Клуб української інтелігенції», треба запрошувати поляків до себе, їхати до них самим. Говорити. Протистоянням ще ніхто нічого не досяг.
