Макс Кідрук – відомий український письменник і мандрівник, інженер-енергетик за фахом. Побував у понад 30 країнах, його книжками вже кілька років захоплюються і підлітки, і цілком дорослі їхні батьки. Цієї осені Макс видав свій новий роман «Не озирайся і мовчи» та вирушив у тур 100 містами України.
Івано-Франківськ зустрічає його 7 грудня. А «Репортер» встиг поговорити з письменником раніше.
– Максиме, на перший погляд «Не озирайся і мовчи» – класична картина з життя підлітків, плюс трохи науки та фантастики. Але далі все значно глибше – насильство, цькування у школі. Чому саме ця тема?
– Спершу в мене виникла ідея написати про паралельний світ у такому розумінні, в якому його вивчає сучасна фізика. Коли ж я знайшов наукове підґрунтя до цієї теми, то збагнув, що мушу писати про підлітків. Причиною було те, що дорослі (навіть не надто освічені) володіють, скажімо так, набутою скептичністю. Тобто, дізнавшись про щось, що руйнує їхні уявлення про реальний світ, дорослі не можуть змиритися з цим, адже воно викликає в них дискомфорт. А підлітки сприймають такі речі нормально.
Згодом почав шукати, що ще можна додати до цієї історії, аби зробити її глибшою, і вийшов на проблеми, які є найбільш важливими в книзі. Перша – булінг (цькування у школі), друга – розрив між поколіннями батьків і дітей, третя – ескапізм (бажання підлітків цілковито відмежуватися від реальності, яка з тих чи інших причин їх не влаштовує).
– Ви подібні на свого героя? Адже вас багато об’єднує – місто Рівне, фізика, навіть імена десь подібні…
– Паралелей між мною та Марком (головним героєм) шукати не треба: мені пощастило вчитися в школі, де не було булінгу. Іноді билися, наприклад, «клас на клас». Але цілеспрямованого цькування когось одного через те, що він не такий, як усі, не було точно. Марк – вигаданий персонаж. Хоча певні події в романі базовані на реальних подіях у Рівному. Зокрема епізод із побиттям хлопця й застосуванням кастета у школі, після якого дирекція школи, щоб не заплямувати свою репутацію, стала на бік кривдника…
– Потрапивши у світ за ліфтом, як Марк, ви б змогли не озиратись і мовчати, чи цікавість і нетерплячка взяли б гору?
– Незважаючи на те, що написав певною мірою містичний роман, я – скептик і раціоналіст. Проте, якби таке трапилось, я б не озирався. Скоріш, продумав би способи зафіксувати, зняти, поглянути на істоту у відображенні, якимось чином усе ж таки визначити, хто стоїть за моєю спиною. Насамперед керувався б розумом, а не емоціями.
– Нова книга вже отримала певну дозу критики. Були оцінки, з якими ви погоджуєтесь?
– За допомогою критики я зрозумів, що надто сильно «прокачав» другорядного героя – Маркового діда Арсена. Хоча ще вагаюсь, чи це недолік, чи навпаки – плюс роману. Я вводив діда Арсена з конкретною метою: він мав підкреслити мить, коли Марк, розчарувавшись у дідових розповідях, порвав із дійсністю та перейшов до іншого світу. Це, на мою думку, один із найбільш емоційно гарячих моментів у тексті. І от, ввівши цього героя, я промальовував його стосунки з хлопцем – аби виділити момент розриву, іншого завдання він не мав. У критиці ж зауважив, що читачі чекали від Арсена чогось більшого, ніж я сам у ньому бачив, створюючи просто другорядного персонажа.
– Чи є у книзі речі, які вже хочеться змінити?
– Речей, які б мені не подобались, у цій книзі немає, адже врешті-решт я сам вирішую, що в ній залишається. Хоч є місця, за які я «бився» з редакторкою. Для мене в цій історії важливо, щоб діалоги й переписки між підлітками, які часом пишуть без розділових знаків, з помилками та смайликами, максимально відповідали реальності – аби їхні однолітки впізнавали себе. Саме за такі речі мені доводилося «боротися», і більшість пощастило відстояти.
– Рік тому ви назвали свою книгу «Зазирни у мої сни» найпотужнішою вашою історією. З виходом нової книжки думка не змінилася?
– Це дуже суб’єктивна точка зору, бо обидві історії рівноцінні. Там – вдале поєднання форми та змісту, а тут усе значно краще стилістично і глибша проблематика.
– «Не озирайся і мовчи» увійшла до довгого списку премії Книга року ВВС-2017. Як Ви оцінюєте шанси на перемогу?
– Жодним чином не оцінюю, тому що це не професійно. Переконаний в об’єктивності журі та вважаю, що вони виберуть найкращу історію. Я не покладаю жодних надій, нічого не очікую, але мені дуже приємно, що роман уже є хоча б у довгому списку.
– Трейлери. Наскільки від них залежить доля книги?
– Дуже важко прорахувати, яка частина людей купила книгу саме тому, що побачила трейлер. Але він є однією з важливих частин у просуванні книги поряд із особистими презентаціями, інтерв’ю, думками зірок, музикантів, які прочитали її. І коли це все в комплексі спрацьовує, людина хоче придбати книгу. Яка з частинок була визначальною, оцінити практично неможливо.
– А наскільки визначальні тури?
– Це, мабуть, одна з найвагоміших речей, які дозволяють завоювати перших читачів, вийти до людей, переконати їх, чому вони мають перейматися тим, що автор щоранку прокидається і пише. Тури – це важко, але, наприклад, з моменту виходу книги пройшло трохи більше двох місяців, а загальний наклад склав 15000 примірників, перший наклад – 8000 – закінчився за п’ять тижнів, а зараз у книгарнях продається другий. Це дуже добре для українського автора. І значною мірою все – завдяки туру.
– Що впливає на зміну жанрів ваших творів?
– Це радше не зміна, а поступова еволюція від пригодницьких романів до чогось більш соціально орієнтованого. Я зростаю як читач, дорослішаю, старішаю, читаю серйозніші книги. Деякі з них вражають, і, очевидно, я намагаюся писати подібним чином, створювати ті книги та тексти, які насамперед подобались би мені самому.
– Улюблена книга, серед тих, що ви написали?
– Серед опублікованих я вагаюся між «Зазирни у мої сни» та «Не озирайся і мовчи». Але насправді улюбленою є та, яку пишу зараз, – роман, який матиме назву «Де немає Бога».
Comments are closed.