Днями спостерігав статистику вступників до закладів вищої освіти. Вона з одного боку сумна. А з іншого боку – вказує на те, що маємо якийсь час для втілення змін, пише Максим Карпаш у Репортері.
Сухі числа такі:
у 2023 році вищу освіту прагнули здобути 282 374 людини, а в 2024 – 189 715. Різниця загалом – понад 92 тисячі людей. Та в останньому «довоєнному» 2021 році МОН України звітував про 164 тисячі вступників.
Аналогічна ситуація з рекомендаціями на бюджет: у 2024 році – 69 603, у 2023 – 78 680, а у 2021 – 64 976. Враховуючи те, що власне демографічно маємо нижчу кількість випускників шкіл, тренди вступу йдуть за логікою воєнного часу. Адже для певної кількості вступників вища освіта є можливістю отримати легальну відстрочку від мобілізації.
Як на мене, тільки за цими числами можна констатувати дуже загрозливу ситуацію для системи вищої освіти в Україні. З одного боку видатки держави на її утримання залишаються доволі високими, а з іншого – працедавці вказують на брак робочої сили. Тобто, податки, інвестовані у систему вищої освіти, не дозволяють повністю повернути інвестиції. Погодьтесь, це взагалі недобре й так далі бути не може.
Читайте Максим Карпаш: Неетичні практики бізнесу щодня вбивають в Європі 7 000 людей
Війна також є і найбільшою загрозою для системи вищої освіти – дуже багато закладів зруйновані повністю або частково, дослідницька інфраструктура перебуває в занепаді, викладачів розкидало Україною та світом. Усе це справляє негативний вплив на якість вищої освіти. Тому й працедавці постійно жаліються на брак кваліфікованої робочої сили. Маємо ситуацію, коли бракує будь-яких фахівців певних спеціальностей (атомників чи зварників, наприклад), а також недостатню кваліфікацію випускників університетів (у сфері ІТ, для прикладу).
І ключове – гроші.
Зрозуміло, що державних коштів на належне фінансування вищої освіти бракує. Це нормальна ситуація і в тому чи іншому масштабі вона спостерігається в усіх розвинутих державах. Пріоритет політиків, які приходять до влади, у першу чергу традиційно фокусується на шкільній освіті – там більше охоплення й вищі очікування виборців.
І тут війна вкотре дестабілізує ситуацію для вищої освіти. В українців дедалі менше грошей, які вони готові витратити та вищу освіту свою чи своїх близьких. При цьому дуже повільно усвідомлюють, що вища освіта має бути дорогою.
Читайте Максим Карпаш: В усьому винні люди з вищою освітою
Ми звикли ще від (пост)радянського періоду, що освіта – це щось таке, як комуналка, тобто дешеве й завше доступне. Рівень цін на вищу освіту в Україні орієнтується головно на вартість, яку держава сплачує державним університетам. Це щонайменше 60 тис грн. Та багато державних вишів знижують ціну на контрактну форму навчання порівняно із тим, що їм платить держава з огляду на низку причин.
До війни ця хитка різниця між різними статтями доходів університетів балансувалась надходженнями як оплата за навчання іноземних студентів – понад 75 тисяч іноземців останніми довоєнними роками. І зовсім мало бюджети наповнювались дослідницькими грантами та проєктами на замовлення українських чи закордонних компаній. А у час війни ці джерела геть пересохли.
Як член української спільноти вищої освіти, спираючись на досвід, стверджую, що у такій ситуації ми довго не протримаємось. Маємо як ЗСУ, перевинайти самих себе за критичних обставин, адже за нас це ніхто не зробить. Маємо сформувати нову модель вищої освіти – таку, що відповідає воєнній та повоєнній Україні.
Максим Карпаш, професор Університету Короля Данила
