Ціль № 1 російської армії досі не виконана і виконана бути не може.
У споконвічній брудній політичній боротьбі у Кремлі намітився цікавий поворот. Міністр оборони Сергій Шойгу та начальник генерального штабу збройних сил РФ Валерій Герасимов потрапили в немилість. Фактично вони були усунені від управління військовою операцією в Україні. Причин їхнього усунення безліч, але головна — це, звичайно, катастрофічний провал російської армії на всіх фронтах, пише Іван Яковина на порталі НВ.
За два тижні після початку війни стало ясно, що ситуація вкрай несприятлива для росіян. І після 11 березня Шойгу, а разом з ним і Герасимов, надовго зникли з екранів російського телебачення. 26 березня вони знову з’явилися, але в якійсь дивній якості.
Чому я говорю про катастрофічний провал для російської армії?
Справа ось у чому. Планувалося, що Україну буде захоплено приблизно за тиждень або навіть швидше. Принаймні такі плани росіян потрапили до української розвідки. Росія збиралася за два-три дні окупувати Київ, потім Харків, а також низку інших ключових обласних центрів.
Передбачалося, що після цього Зеленський утече з країни або буде захоплений, здасть владу новому проросійському маріонетковому уряду, й організований опір українських збройних сил припиниться. Після цього росіяни навіть планували провести референдум про входження України або її частин до складу РФ. Принаймні листівки про такий референдум уже роздавали мешканцям Мелітополя.
Нагадаю, що за три дні після початку російського вторгнення російське інформаційне агентство РІА Новости випадково випустило замітку про те, що «історична місія Володимира Путіна щодо остаточного вирішення українського питання» виконана. Таким чином вони просто збиралися знищити Україну за один тиждень. Шойгу та Герасимов, як головні воєначальники, керували цим процесом. Але, як ми знаємо, у них нічого не вийшло. Україна тримається вже більше місяця, і те, що планувалося здійснити за тиждень, навіть не наблизилося до здійснення.
Узято лише один обласний центр із більш ніж двох десятків.
При чому, за всієї поваги до Херсона, це не найбільше місто України, не Дніпро, не Харків і вже тим більше не Київ. Взяття Херсона могло лише потішити чиєсь генеральське самолюбство. А днями з’явилася інформація, що в Херсоні йдуть запеклі бої, там з’явилися українські військові. В результаті місто, яке росіяни вже вважали за своє, війська РФ більше не контролюють.
Ось що ще варто зазначити:
Росія насправді ніколи цілковито не контролювала ні Херсон, ні Мелітополь, ні будь-які інші окуповані українські міста. Бо для цього потрібна величезна кількість військ, якої російська армія не має. І коли росіяни кажуть, що захопили місто, це означає лише те, що вони захопили обласну адміністрацію, залізничний вокзал і телебачення, а більше нічого не контролюють.
При цьому ні «денацифікація», ні «демілітаризація» неможливі без захоплення Києва. Та головна мета російської військової операції з кожним днем стає не ближчою, а навпаки. Київ не захоплений. Більше того, він навіть не оточений. Лінія фронту поступово відсувається від столиці, а не наближається до неї.
Чернігів, Суми, Харків — усі ці міста теж тримають оборону.
Дуже важка ситуація у Чернігові, але він однак не здається. Це важливо, тому що, коли російська армія намагається проникнути в центр України, усі її шляхи постачання проходять повз ці перераховані міста. Коли конвої зі зброєю, боєприпасами, паливом, продовольством ідуть повз Чернігів, Суми чи Харків, вони постійно зазнають набігів і обстрілів. У результаті постачання російської армії так і не вдається налагодити належним чином.
Більше того, у цих містах містяться великі залізничні вузли, а російська армія розрахована саме на те, що все забезпечення здійснюється залізницею. Без контролю над залізничними вузлами жодного постачання в принципі бути не може. І в результаті ці анклави, що стоять прямо на лінії постачання російських військ, просто не дають цим військам просунутися вглиб української території.
Читайте: ЗСУ вже демілітаризували понад 600 ворожих танків та 131 літак
Про Донбас варто поговорити окремо.
Там розташована одна з найважливіших цілей, які поставили перед собою російські генерали ще до початку вторгнення. Вони хотіли двома ударами з Харківської області та з Криму (через Запорізьку область) оточити найбоєздатніші частини української армії, що перебувають на Донбасі. Головним завданням було або добитися капітуляції цих військ, або їх знищити, бо без ліквідації зазначеного угруповання говорити про демілітаризацію України безглуздо. Але ціль № 1 російської армії досі не виконана, і виконати її неможливо — росіянам ніяк не вдасться взяти українські війська в оточення, і ось чому.
Невелике місто Маріуполь, обложене з усіх боків, зараз героїчно бореться і відтягує на себе ті сили, які мали створювати котел навколо українського угруповання на Донбасі, наступаючи з півдня. Тобто російське південне угруповання рухатися на північ не може, поки Маріуполь залишається в тилу. У результаті всі сили кинуті на завоювання й окупацію Маріуполя, але не виходить, тому що Маріуполь бореться просто безприкладно. Такий рівень патріотизму та стійкості могли б продемонструвати хіба що якісь античні герої. А оскільки оточити українські сили на Донеччині не виходить, весь план російської військової операції летить коту під хвіст
Крім того, на окупованих територіях, які нібито взяті російською армією під свій контроль, діється чортзна-що — постійні партизанські рейди порушують і так слабку російську логістику. Підвезення палива в результаті у російських частин, що наступають, немає, боєприпаси закінчуються, підкріплення теж доїхати не може. Вивезення поранених також немає, люди вмирають просто на полі бою.
Тисячі загиблих людей армія РФ кидає в полі, відмовляючись визнати їхнє існування. І в результаті про них більше турбуються українські селяни, ніж їхнє власне командування. Кидають росіяни й техніку, після того, як закінчуються бензин і солярка. У результаті танки з повним боєкомплектом масово переходять до рук українських фермерів, а ті передають їх армії. У результаті в України загальна кількість танків з початку війни не скоротилася, хоча близько 70 з них було втрачено, а зросла — російська армія «забезпечила» українську приблизно 150 танками.
Читайте: Захисник острова Зміїний та автор знаменитої фрази «русскій воєнний корабль, йди нах*й», повернувся з полону додому
Водночас в окупованих містах тривають проукраїнські акції протесту. Нлагодити якесь нормальне життя в них російській адміністрації не вдається. І я не здивуюсь, якщо незабаром мирні маніфестації змінюватимуться бойовими операціями проти окупантів.
Чорнобаївка. Це окрема історія — гадаю, у підручниках їй буде присвячено цілий розділ.
У Чорнобаївці розміщений досить великий аеродром із військовою інфраструктурою. Він мав стати опорною базою російської авіації на півдні України, а натомість став величезною братньою могилою. Туди навезли безліч техніки, завезли генералів, там улаштували штаб, але в результаті кількох артилерійських нальотів ЗСУ все було рознесено на тріски. Тільки росіяни там почнуть щось відновлювати — знову розгром, тільки приженуть якусь додаткову техніку — знову на тріски.
Наскільки я зрозумів, зрештою росіяни на Чорнобаївку плюнули. Але з чим була пов’язана така наполегливість? Річ у тім, що без Чорнобаївки неможливо налагодити нормальну роботу фронтової авіації на півдні України. Ганяти літаки й особливо гелікоптери з Криму дуже далеко. Тому аеродром у Херсонській області мав стати опорною базою для дій у всьому південному регіоні. Сьогодні там догоряють російські гелікоптери. А в Миколаївській, Херсонській, Запорізькій областях діє дальня авіація, тоді як фронтова, від якої найбільше користі для військ, що наступають, не задіяна. Українське командування, яке зуміло здійснити розгром у Чорнобаївці, дуже загальмувало просування російської армії на південному напрямку. І це лише початок.
Не менш дика для росіян ситуація склалась у Бердянську.
Порт Бердянська росіяни планували використовувати як головний логістичний вузол на окупованій частині азовського узбережжя. Чому саме Бердянськ? Як я вже казав, уся логістика російської армії ґрунтується на використанні залізниці. На цій ділянці узбережжя її немає, найближча — у Запоріжжі, і щоб підвозити нею боєприпаси, людей і техніку з Криму до Маріуполя, треба захоплювати Запоріжжя, величезне місто, яке просто так не захопиш.
І тоді росіяни вирішили, що використовуватимуть порт Бердянська — вивантажуватимемо там техніку, яка потім своїм ходом переміщатиметься до Маріуполя і вступатиме в бій. Тим самим шляхом можна підвозити паливо, їжу. Словом, добрий план, усім сподобався, всі схвалили. У результаті росіяни пригнали чотири великі десантні кораблі з військами та боєприпасами до Бердянська, поставили біля пірсу й почали розвантажувати.
У цей момент українська армія завдала жахливої сили удару по одному з кораблів. Судно, яке, мабуть, перевозило боєприпаси, рознесло на друзки. Було багато вибухів, й уламки або снаряди, що розліталися, пошкодили і ті три кораблі, які стояли поруч. Усі вони були змушені спішно піти з Бердянська у відкрите море і тепер, мабуть, вирушать на ремонт.
Таким чином, постачання південного угруповання російських військ цілковито зірвано.
Ні Чорнобаївка, ні Бердянськ так і не стали тими важливими вузлами, без яких не можна продовжувати наступ. Зараз їм гарячково шукають заміну, але рівноцінної заміни немає. Тому ніхто в російському командуванні не знає, що робити далі. Для досягнення стратегічних цілей слід оточувати українське угруповання на Донбасі. Для цього треба, щоб потужні сили йшли з півдня на північ. Щоб це сталося, потрібно спочатку захопити Маріуполь, а зробити це не вдається без авіації з Чорнобаївки та постачання з Бердянська.
Росіяни опинилися з розбитим коритом.
Угруповання, що тримає в облозі Маріуполь із західного напрямку, залишилося без нормального постачання, а ті ресурси, які в нього є, дуже швидко перемелюють захисники міста. І це при тому, що навіть західні військові експерти, які симпатизують Україні, стверджували, що Маріуполь не протримається довше тижня — надто вже сили нерівні. Але вони це говорили два тижні тому, а Маріуполь досі продовжує опір і здаватись не збирається.
До речі, на околицях Маріуполя було вбито кількох російських генералів і полковників, і нещодавно я почув хороше пояснення, чому саме під Маріуполем такі високі втрати серед старшого та вищого офіцерського складу. У російській армії повна відсутність бойового духу. Солдати абсолютно не хочуть воювати, вони не бачать жодного сенсу в тому, щоб іти у наступ. Головна мотивація російської армії — гроші. Їм платять близько $57 на день і нараховують цю суму незалежно від того, сидять солдати в окопі чи біжать в атаку, тому їм, звичайно, краще посидіти в окопі.
Читайте: Росіяни наступали на вісьмох напрямках, а зараз на двох з половиною – Арестович
Але якщо сидиш в окопі, потрібно створювати хоча б видимість того, що воюєш, — і вони шмаляють угору, стріляють по будинках, шум створюють, але в наступ не переходять. А керівництво не розуміє, у чому річ: набоїв війська витрачають величезну кількість, їдять, п’ють, а успіхів нуль, просування жодного немає.
Тоді генерал збирає свій штаб і сам вирушає перевіряти — що ж за нісенітниця така відбувається.
Він приїжджає на лінію фронту, а там його одразу ж вираховує українська розвідка, яка у цій війні працює набагато краще, ніж російська. По генеральському штабу відразу ж завдають удару — або дроном, або артилерією — і все, немає генерала. До речі, я думаю, що в цей момент солдати і молодші офіцери, які перебувають на цій ділянці, відчувають вдячність стосовно українських колег: генерала немає — значить, нікому їх гнати в наступ, можна далі сидіти в окопі, стріляти в повітря і нічого не робити.
Власне, тому я й думаю, що Маріуполь ніколи не буде взято — тут, з одного боку, героїзм української армії, захисників міста, а з іншого — повне негативне бажання російських солдатів іти в атаку. Найімовірніше, це місто залишатиметься осередком постійного опору доти, доки триватиме ця війна.
Таким чином, загальна картина війни для російського командування зараз не просто гнітюча — вона катастрофічна.
Якщо називати речі своїми іменами, російська армія програє війну. Російські солдати й офіцери воювати не хочуть, генерали, які відправляють у бій своїх солдатів та офіцерів, самі гинуть у великій кількості, оскільки їм постійно доводиться бути на лінії фронту. На південному напрямку, де розташовані Чорнобаївка та Бердянськ, постачання російських військ повністю знищено, і це не дає їм захопити Маріуполь.
Через те, що Маріуполь досі не захоплений, російській армії не вдається взяти в оточення українське угруповання на Донбасі, а без цього оточення ні про яку перемогу не може бути мови, і це я вже мовчу про такі речі, як «денацифікація». Між Росією й Україною починається війна на виснаження. Це коли солдати сидять у вікнах, перестрілюються і ніхто в атаку не йде. Але й у такій війні шансів перемогти Україна все одно має більше, ніж Росія. Це може здатися дивним, адже Росія набагато більша за Україну, і ресурсів у Росії теж має бути більше. І на перший погляд так і є, але насправді ситуація для Москви набагато гірша.
У разі жорстких міжнародних санкцій економіка РФ швидко вмирає.
Закінчується майже все. Через те, що Росію вигнали із міжнародних ланцюжків створення доданої вартості, там зараз не виробляють майже нічого. Навіть для того, щоб виростити картоплю, потрібне насіння. А його виготовляють у Нідерландах, а купити його там не можна, тому що, по-перше, ніхто не продасть, бо з росіянами ніхто не хоче мати справи, а по-друге, немає валюти, щоб купити. Тому навіть виростити свою картоплю цього року російські селяни не спроможуться.
Що говорити про якісь складніші речі, такі як стільниковий зв’язок або автомобілі, якщо у всій Росії не залишилося навіть офісного паперу. Зараз один аркуш паперу коштує приблизно 5 рублів, тобто дорожче, ніж акції Газпрому або Сбербанку. У країні, яка була викинута з міжнародної системи відносин, нічого не виробляють, і таким чином, від російської економіки незабаром залишиться один спогад. Експерти прогнозують її падіння на 10% або на 30%, але я впевнений, що буде набагато набагато гірше і болючіше.
У нинішніх умовах в уряду РФ скоро не залишиться коштів на підтримку навіть найменших соціальних стандартів населення, яке швидко біднішає.
Наприклад, деякі види ліків уже подорожчали вшестеро, бо медичні препарати всі імпортні. Окрім того, закінчуються гроші на збереження інфраструктури. Повертаючись до стільникового зв’язку — він сьогодні скрізь, але його треба обслуговувати, і коли щось виходить із ладу — лагодити, а деталі купити тепер нема де. І значить, потихеньку виходитиме з ладу стільниковий зв’язок.
Будуть ламатися водогони, газопроводи, електромережі, тому що всі російські електромережі перейшли на використання німецьких проводів, німецьких лічильників, усього німецького. Крім того, не вистачає грошей не лише на зарплати бюджетникам і пенсії, а й на зарплати військовим.
Війна – дуже дороге задоволення.
Вона, як пилосос, витягує гроші з бюджету, а бюджет російський зараз порожній, тому що резерви, накопичені саме на випадок війни, були заарештовані й заблоковані. Гірше того, Путіну зараз на своєму фінансовому горбі доводиться тягти ще й Білорусь, у якої економіка навіть слабша, ніж у Росії, ще менш конкурентна, ніж російська, бо всі хоч трохи тямущі фахівці та бізнесмени поїхали з Білорусі давним-давно.
Загалом, при збереженні нинішніх тенденцій, ресурсів на ведення війни за її нинішньої інтенсивності Росії вистачить максимум на кілька місяців, а швидше за все навіть менше. Водночас Україна, на яку напали, з якої поїхали мільйони громадян, де безліч людей залишилися без роботи, заводи зруйновані тощо, перебуває в набагато кращій макроекономічній формі, ніж Росія.
Золотовалютні резерви Україна має, і вони регулярно поповнюються. Інфляція під контролем. Зарплати та пенсії виплачують без затримок. Закупівлі для армії українців наростають, а не скорочуються. Україна підвищує зарплату своїм військовим, скасовує податки для того, щоби бізнес працював дедалі активніше, знімає ПДВ, полегшує митні процедури, і все це відбувається в умовах бойових дій. За рахунок чого Україна може собі це дозволити? За рахунок того, що їй допомагає весь світ, крім Сирії, Еритреї та Північної Кореї. А весь світ, як ви розумієте, суттєво багатший за Росію.
Говорячи про західну допомогу, не можна забувати про постачання озброєнь.
Адже в умовах війни одним із головних, якщо не найголовнішим, ресурсом є озброєність армії. Військову техніку, паливо, боєприпаси Україна отримує з-за кордону у необмежених кількостях. Скільки б складів не знищила РФ своїми ракетами, Захід одразу надає Україні ще більше зброї, припасів, амуніції та, що не менш важливо, розвідданих. Досить поглянути на те, який вигляд мають, у середньому, українські та російські солдати.
Українська схожа на добре оснащеного спецпризначенця з невеликої європейської країни. На росіянина без сліз не поглянеш: зазвичай це замурзаний, голодний, хворий, шмаркатий обірванець 19−20 років, чия зброя та амуніції старші, ніж він сам, удвічі.
Крім того, Європа і Штати болісно, повільно, але таки долають свій страх перед РФ і починають постачати в Україну справді гарну, сучасну зброю, здатну серйозним чином уплинути на перебіг бойових дій. Чому болісно? Захід, мабуть, дуже боїться, як би росіяни не побачили на полі бою якийсь німецький танк чи американську ракетну установку, тому передає Україні тільки щось маленьке і непомітне — поки що найбільшим із того, що ми отримали, були джавеліни. Але навіть те, що передають зараз, має дуже непоганий потенціал застосування проти низькотехнологічної російської армії.
Йдеться, насамперед, про дрони-самовбивці Switchblade.
Вони здатні пролітати близько ста кілометрів і вже далеко за лінією горизонту шукати і вражати ціль, причому як людей, так і техніку. Ці безпілотники — як джавеліни, що тільки б’ють на сто кілометрів й абсолютно безпечні для тих, хто їх використовує. При бажанні одними цими дронами, якби їх були тисячі або десятки тисяч, можна було б виграти війну, або принаймні змусити Росію піти на суттєві поступки. Аеродроми, з яких злітає російська авіація, яка бомбить Україну, розташовані всього за 50−70 кілометрів від кордонів, і направити туди рій дронів, щоб одним ударом вивести з ладу цілий авіаполк, не склало б особливих проблем.
Але дрони — це, звичайно, не найголовніше, найголовніше — це люди.
Зараз у лавах української армії з’являються молоді, ініціативні, дуже вмілі та, що дуже важливо, досвідчені командири. Особистий склад усіх підрозділів теж швидко набирається досвіду. Причому в українському випадку навчання йде не з-під палиці, як у Росії, а з волі самих солдатів та офіцерів. І це винятково важливий процес — досвідченість під час бойових дій має колосальне значення.
Є, звичайно, і втрати в українській армії, я не буду цього заперечувати, і ми пам’ятатимемо про кожну людину, яка загинула, захищаючи нашу свободу, але, зрештою, з огляду на втрати, здобуваючи бойовий досвід і нове озброєння, українська армія стає не слабшою, а сильнішою.
І ось тут ми підходимо до, як мені здається, найголовнішого на сьогодні: до зміни стратегії РФ.
Володимир Путін, незважаючи на всю свою браваду, здається, таки почав розуміти, що програє війну. Хоча він і стверджує у кожному своєму виступі, що все йде за планом, що цілі намічені та будуть досягнуті, — не будуть. Це вже всім очевидно. І про те, що президент РФ це усвідомлює, можна судити з того, що говорить він сам і, головним чином, що кажуть його міньйони.
А вони зараз одноголосно повторюють мантру, що все йде за планом і цілей досягають, але водночас вже майже нічого не згадують про такі цілі, як денацифікація і демілітаризація, озвучені на самому початку цієї війни. Що б це не означало, про це більше не йдеться. Хоч би який план у росіян був складений, жодною денацифікацією, тобто зміною режиму, і жодною демілітаризацією, тобто ліквідацією української армії, зараз не пахне.
Усе навпаки: судячи з втрат, іде активна демілітаризація РФ.
І це не може не викликати люті у Володимира Путіна. За словами джерел із його оточення, вже через два тижні після початку війни він щосили матюкав своїх генералів і помічників, хоча раніше завжди був з усіма підкреслено чемний. Не витримують нерви у старого.
А по-справжньому важлива заява днями прозвучала не від міністра оборони і не від голови генерального штабу РФ, а від начальника головного оперативного управління генштабу генерала Сергія Рудського: «Можливість штурму заблокованих в Україні міст не виключена, але головна мета російських військових — повна визволення Донбасу». А де демілітаризація, запитаєте ви? Немає її. А де денацифікація? Її також немає.
Безпека та інтеграція. Як у Франківську 35 ГО об‘єдналися у дієвий волонтерський штаб
Потім Рудський продовжив: «Росія спочатку не планувала штурму цих міст (мається на увазі Харків, Київ, Одеса тощо), щоб не допустити руйнувань і мінімізувати втрати серед особового складу та мирного населення». Тут виникає запитання — що ж ви робите з Маріуполем? Чи воно для вас не місто? Чому там можна вбивати людей тисячами? Далі: «І хоча таку можливість ми не виключаємо, наші сили та засоби будуть сконцентровані на головному — на повному звільненні Донбасу».
А тут хочеться запитати: як ви маєте намір цілковито звільняти Донбас, зав’язнувши десь у болотах навколо річки Прип’ять? Чи у місті Ірпінь? Чи в районі Славутича, Чернігова? Усе це дуже далеке від Донбасу. Будь-який військовий вам скаже, що якщо стоїть завдання захопити місто А, то не треба відволікатися на місто Б, а треба всі свої сили кинути на захоплення міста А, щоб зробити це швидко та з мінімальними втратами.
Зараз ми бачимо, що Росія діє не кулаком, а розчепіреними пальцями.
І це зовсім не схоже на те, що є якесь головне завдання. Найімовірніше, росіяни планували захопити Київ за два дні і там уже далі якось розібратися. А коли не вдалося окупувати столицю, стали на ходу вигадувати якісь цілі для воєнної операції, щоб хоч якось виправдати свої поразки.
<…>
Звичайна, банальна логіка кричить, що якщо ви збиралися звільняти Донбас, то й воювати треба було там же, а не в районі Чернігова та Херсона, але ні.
Хай там як, оточення українських сил, котла, про який росіяни, упевнені у своїй перемозі, розповідали з перших днів, немає й згадки. Російські війська зараз зазнають перемелювання на різних фронтах України. І тому навіть надії на перемогу у них бути не може. Своєю заявою Рудський, по суті, визнав, що початковий план захоплення України цілковито провалився, і тепер Росії треба думати не про те, як перемогти, а про те, як не програти цю війну. Власне, його, схоже, і призначили керувати цим другим етапом, який я назвав би «давайте спробуємо не програти».
Суть його полягатиме в тому, щоб захопити Маріуполь, а також залишок Донецької та Луганської областей, для чого на цю ділянку зараз перенаправлено всі сили. Якщо їм вдасться взяти Маріуполь, у чому я сумніваюся, росіяни скажуть, що демілітаризація та денацифікація відбулися, Донбас звільнений, і вимагатимуть від Зеленського вигідного для себе миру.
Тобто зараз російська армія створює умови для подальших переговорів.
При цьому, гадаю, переговори будуть супроводжувати обстріли українських міст, що тривають, і саме тому дуже важливо, щоб в українську армію надійшли дрони Switchblade, якими можна дуже швидко й ефективно відігнати від населених пунктів Гради й артилерійські установки.
І тут можна процитувати дуже цікаву думку Бена Ходжеса, колишнього командира американських військових сил у Європі: за його словами, цілком очевидно, що Росія цілковито провалила досягнення тих цілей, які спочатку ставила перед собою, і тепер намагатимуться перевизначити свої завдання в цій війні, щоб оголосити себе переможцем.
Також Ходжес каже, що Заходу потрібно перебороти свій страх того, що РФ піде на застосування хімічної та ядерної зброї та продовжувати постачати озброєння Україні. При цьому обладнання, що постачають в Україну, має включати далекобійні ракети, артилерію та дрони, поряд із наданням якомога повнішої розвідувальної інформації. Усе разом це допомогло б Києву перейти від оборони до атаки.
Якщо західна військова допомога, яку зараз постачають невеликими партіями, буде «затоплювати» Україну, Україна зможе не лише не програти, а й перемогти.
Я з думкою американського генерала цілковито згоден і вважаю, що Заходу нині в жодному разі не треба просити Україну укласти невигідний для України мир. Необхідно, навпаки, нарощувати постачання не лише дронів, а й інших видів зброї, наприклад, танків і протикорабельних ракет, ураховуючи, що Росія завдає ракетних ударів по українських містах з акваторії Чорного моря. Крім того, не завадила б далекобійна артилерія, західні аналоги Градів, а також украй потрібні системи радіоелектронної боротьби, для того щоби спантеличувати російські крилаті ракети та дрони.
Загалом для України зараз ситуація розвивається відносно непогано, але я дуже чекаю на постачання суперсучасної американської високотехнологічної зброї — з нею перемогти Володимира Путіна буде набагато простіше, ніж із тим, що має Україна зараз.
Повну версію слухайте у спеціальному ефірі Війна в Україні на Радіо НВ
Comments are closed.