Ірина Магрицька – громадська діячка, дослідниця, педагог із Луганська. Через проукраїнську позицію потрапила до «розстрільних» списків так званої ЛНР. Оселилась у Франківську, зараз викладає на кафедрі філології університету нафти і газу.
Нещодавно приєдналась до команди Української Галицької Партії. Головною працею свого життя вважає книгу «Врятована пам’ять. Голодомор на Луганщині. Свідчення очевидців» та знятий на цю тему документально-публіцистичний фільм «Закляття безпам’ятства». Опублікувала багато книг і статей, присвячених етнографії, діалектології, захисту державної мови та розвінчанню радянських міфів. Свого часу отримала від президента Віктора Ющенка орден княгині Ольги за дослідження теми Голодомору. В Луганську очолювала філію Асоціації дослідників голодоморів в Україні, створила осередок «Просвіти» у Східноукраїнському національному університеті.
– Пані Ірино, чому ви, філолог, вирішили займатись історичними дослідженнями, зокрема темою Голодомору?
– Уперше почула розповіді про Голодомор у 2000 році, коли разом із колегами зі Львова та Луганська брала участь в експедиціях Слобожанщиною. Ми просили людей щось нам розповідати, заспівати, поділитися спогадами, щоб просто чути їхню мову, особливості діалекту. Багато хто розповідав про голод. Для людей, як виявилось, ці події були навіть більш трагічними, ніж Друга світова. Мене ці розповіді дуже вразили.
Я такого раніше не чула, бо тема Голодомору на Луганщині завжди замовчувалася. Тож вирішила збирати свідчення, записувати їх на відео. Ця праця тривала кілька років. Багатьох тих стареньких людей уже немає в живих. Мені допомагали однодумці-краєзнавці. Ми відвідали близько 300 сіл. Зібрані свідчення стали основою книги, а відеозаписи – основою фільму. Оскільки місцева влада, яка фінансувала наш проект, хотіла накласти цензуру на вже майже створений фільм, ми відмовились від співпраці з нею і звернулись до української діаспори в Канаді. І фундація «Будучність» із Торонто допомогла нам. До 75-х роковин Голодомору встигли зробити фільм. Лише одне регіональне телебачення «Ірта» погодилось показати його в ефірі. Потім директор розповідав, що під час показу отримував безліч дзвінків «зверху» з вимогами припинити трансляцію. Та все ж люди фільм побачили, дізналися правду.
– За активну проукраїнську позицію ви потрапили до «розстрільних списків». Як вдалося не потрапити до підвалу?
– На початок 2014-го я була активним учасником, членом ради луганського Майдану. Ми збиралися біля пам’ятника Тарасу Шевченку, нерідко переживали напади прибічників режиму Януковича… Для мене з чоловіком все змінилося 3 травня. Ми були на дачі, коли зателефонувала моя колега і повідомила, що всі проукраїнські активісти покинули Луганськ, що створені «розстрільні списки» і я в них числюсь. Так ми з чоловіком прийняли рішення більше не повертатись додому і поїхали в напрямку Щастя – Старобільська – Харкова. Єдине, що в нас було при собі – це повний бак бензину і паспорти.
Спершу доля завела в Білу Церкву. А потім ми перебрались до Івано-Франківська. Вирішили, що будемо доживати свого віку в тій Україні, за яку боролися на Луганщині. Галичина – це справді український край. Назад ми уже не повернемося.
– Чому вирішили вступити до Української Галицької Партії?
– Мені до вподоби засади діяльності УГП. Передусім, це україноцентричність. Адже я на Донбасі боролась за українство. Бо Україна – єдина на світі територія, яка повинна захищати інтереси українців. Партія власним прикладом хоче показати, якою має бути Україна. А Галичина – це взірець для всіх українців. В УГП не нарікають, а працюють. Така дієвість мені близька. Ця партія не лідерського типу, як більшість їх в Україні, де по 20 років лідер не змінюється, не авторитарного типу, а колегіального. В лавах УГП проходить процес люстрації нових членів на участь у минулому в сумнівних проектах, антиукраїнських партіях чи рухах, спецслужбах інших держав. Це все мені дуже імпонує.
– Про що мрієте? Якою бачите Україну?
– Я б дуже хотіла, щоб у людей пробудилась національна свідомість. Щоб вона відчувалась у всіх сферах життя. У повазі до рідної мови, історії, традицій. Щоб лікарі не зустрічали пацієнтів з відкритими долонями у прямому значенні цього слова. Щоб учителі ставились до учнів як до особистостей. Щоб учитель не був гвинтиком системи, а мав можливість творчо розвиватись. Я сама з освіти, тому ця тема мені дуже болить. Щоб посади не продавались, а їх обіймали достойні фахівці. Щоб духовність у людей була внутрішньою, а не лише показовою. А десять Божих заповідей щоб втілювались у реальне життя. Щоб молодь мала перспективи отримати тут справжню європейську освіту і потім працевлаштуватись. Щоб, урешті, державою перестали керували корупціонери з кишеньковими судами.
Хочу, щоб суспільство самоорганізовувалось проти свавілля чиновників і ніколи не продавалось. Щоб виборці заводили у владу нових людей. Щоб обирали політика до влади не за його вмінням красиво говорити, а дивилися, що в нього вже є за плечима, що він уже зробив для свого регіону, села, міста. Бо патріотизм не тільки в наявності вишиванки, а у конкретних справах, що свідчать про любов до України.
Наталя Федоляк
