Вулиця Вірменська

Турецька армія здобула могутню Кам’янець-Подільську фортецю у 1672 році. А там була одна з найбільших вірменських колоній Речі Посполитої. Рятуючись від утисків, багато вірмен рушили вглиб країни. Дорогою їм трапилося новозасноване місто Станиславів, де вже мешкали кілька родин їхніх одновірців. Андрій Потоцький пообіцяв новоприбулим 20-річні податкові канікули, тож багато втікачів залишилося. Так у місті виникла хоч і не чисельна, але заможна та впливова вірменська громада.

Фото: Микола Волков

Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького

Станиславів тоді був поділений на райони із компактним проживанням етнічних спільнот. Вірменам дісталася дільниця на Схід від Ринку. Згодом за однією з тамтешніх вуличок закріпилася назва Вірменська. Незважаючи на скромні розміри, рух на ній був досить жвавий, оскільки там був пішоходний вхід до станиславівської фортеці – Вірменська хвіртка. Вона стояла на розі з сучасною вулицею Крушельницької, а розібрали її австрійці – на початку ХІХ століття.

За совітів вірмен у місті майже не лишилось. Багато виїхало ще наприкінці XVIII століття, решта полонізувалась та емігрувала разом із поляками після Другої світової. Незабаром з міських мап зникла й Вірменська вулиця. Від 1956-го вона носить ім’я Степана Мельничука – січового стрільця, а пізніше червоного партизана, якого стратили поляки…

На старій поштівці праворуч видно тильний бік вірменського храму та огорожу церковного саду. Прямо вулиця впирається у двоповерхову кам’яницю із проїзною аркою. Це будинок єврейських купців Бретгольців, який мав цілих три фасади. Ми вже згадували про нього у статті про вірменську церкву.

Зупинимо погляд на одноповерховій халупі зліва. У ХІХ столітті там працювала Християнська доброчинна кухня – аналог сучасної їдальні Карітасу. Десятки станиславівських жебраків мали змогу там безкоштовно обідати. Будинок знесли наприкінці 1980-х, аби згодом побудувати житлову чотириповерхівку.

На передньому плані поштівки красується кам’яниця, що має сучасну адресу Мельничука, 14. Цього року їй стукне 171. Вона належала місцевому урядовцю Йоахіму Гендліху, який непогано заробляв, здаючи нерухомість різним установам. Першим крупним орендарем був шляхетський суд (від 1846 року), що розглядав цивільні справи благородних мешканців Станиславівського округу. Дещо пізніше частину приміщень переобладнали під казарми для офіцерів гарнізону. І то були не прості поручники, оскільки будинок вважався одним із найкращих у місті, сучасники навіть називали його «маломіським палацом». Потім там були дирекція скарбових доходів, податкова й митна управи, окружний цивільний суд.

У 1911 році тодішньому власнику кам’яниці Фредерику Левентеру вдалося провести найвдалішу свою оборудку. Він здав свою нерухомість під головний офіс повітового староства – аналог сучасної РДА. Саме тут українська делегація на чолі з Володимиром Яновичем, Климом Кульчицьким та Іваном Мироном перебирала владу в австрійської адміністрації під час Листопадового зриву. І саме тут польський поручник Деблессем роззброював українських штабістів під час травневого перевороту 1919 року.

Дехто зі старшого покоління ще пам’ятає, як за Союзу в будинку містилась школа робітничої молоді та один із корпусів середньої школи № 9. З початком Незалежності будинок почав руйнуватись, але отримав нове життя завдяки новому господарю – економіко-правничому інститутові (його вже нема), який зробив капремонт.

А ось на сучасному фото помилуватися перспективою вулиці Мельничука не вдасться. Цьому заважає барикада із мішків зі снігом. Вона виросла 24 січня, після того, як революційний натовп «здобув» франківський Білий дім. Така в нас нині архітектура – коли влада втрачає здоровий глузд, народ будує барикади. Невже вони того не знали?