Одним із найбільших свят Польщі є День Конституції. Сейм ухвалив її 3 травня 1791 року – першу в Європі та другу у світі. І хоча невдовзі Річ Посполита зникла з політичної карти світу, поляки нікуди не поділись та продовжували мешкати на її колишніх територіях, до яких належала Галичина. У старому Станиславові вони грали першу скрипку і тому називали вулиці на свій лад. У 1891 році, з нагоди столітнього ювілею Конституції, частину вулиці Заболотівської перейменували на Третього мая.
Фото: Микола Волков
Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького
Якби її нарекли Шопена чи Коперника, то, можливо, назва б і втрималась. А так вона залежала від політики і мінялася при кожній зміні влади.
За ЗУНР вулиця була Івана Франка, а за Другої Речі Посполитої – знову Третього мая. Німці об’єднали її з Грюнвальдською та охрестили Губернаторською. Совіти цю «злуку» відмінили, натомість сполучили вулицю із невеличкою вуличкою Шидловського (тепер це початок Грушевського). Новоутворення назвали на честь Карла Маркса. І лише в 1990-му вулиця отримала звичне для нас ім’я – Грушевського.
Але повернімось до 1914 року, коли станиславівський видавець Шраєр випустив листівку із видом вулиці Третього мая. Зауважте, назва дублюється трьома мовами: польською, німецькою, українською (причому – «3-го Мая»).
У глибині проглядається видовжена триповерхова кам’яниця. Насправді це кілька будинків. Протягом 1895-1896 років звели крайній із них (тепер ця двосекційна споруда має адресу Грушевського, 33-35). Замовником виступив інженер Леон Вайнґартен. Але сам у ній не жив – чи подарував, чи продав своєму братові Емілю.
Це прізвище читачам уже знайоме. Ми писали про кам’яницю Кароля Вайнґартена на куті Чорновола й Гординського. Еміль і Леон були його рідними братами. Від 1919 року вони тримали цегельню у Станиславові та займались будівельним бізнесом. Емілю не пощастило. Перші совіти націоналізували кам’яницю, а німці примусово переселили його до гетто. Там він навіть став членом юденрату, що, однак, не врятувало його від смерті.
У 1906 році Леон Вайнґартен будує ще один будинок (Грушевського, 37). Він примикав до братового та мав одну цікаву особливість, характерну для модерну: яйцевидний проріз із лоджіями у фасаді. Леон також був будівельник і керував власним інженерним бюро. Йому поталанило більше – він помер до «золотого вересня». Черговим власником кам’яниці став син і спадкоємець покійного Лазар. Юліуш Фоєрман, один із в’язнів Станиславівського гетто, у своєму щоденнику писав, що інженер Лазар Вайнґартен керував бригадою теслярів, яка обгороджувала гетто від решти міста. І теж загинув.
Найближчою до нас на фото є кам’яниця колишнього залізничного службовця Францішка Мажевського. Він спорудив її у 1904 році. Будинок двосекційний, із дзеркально симетричним плануванням, при чому кожна секція має свій номер. Тому на сучасних мапах Франківська його адреса вказана як Грушевського, 39-41.
Праворуч на листівці проглядається край одноповерхової споруди. За переписом домоволодінь 1910 року вона фігурує як фотоательє у власності того ж Мажевського за адресою 3-го Мая, 41А. Будована близько 1914 року. Не дивуйтеся, що будинок датується пізніше, ніж перепис, бо в журнал перепису згодом дописувалися пізніші будинки.
Що помінялось на вулиці за 100 років? По-перше, зникла халабудка колишнього фотоательє. Один час там діяла крамничка канцтоварів, а зараз на її місці – висотка із банком і дитячою технічною студією «Винахідник».
На даху кам’яниці Мажевського з’явилась «шпаківня» – хтось збудував собі там помешкання та прорубав два вікна. Також виявилось, що вікно у правому крилі споруди було замуроване вже століття тому. Ще одне вікно, на розі першого поверху, перетворили на двері і тепер це вхід до стоматологічної клініки. Її реклама стримана й не псує фасад австрійської кам’яниці. Не те, що рекламний банер «Алкоголізм, неврози, анорексія», який закрив старовинний балкон.
Comments are closed.