Вулиця Камінського

Народження деяких вулиць можна передбачити. Як? Ну, наприклад, уважно роздивитися мапу. Наприклад, карту Станиславова 1792 року. Там яскраво проглядається об’їзна дорога, паралельна східному боку фортеці, у напрямку села Заболоття. У ХІХ столітті ця дільниця стане Заболотівським передмістям, а дорога – вулицею Вузькою Заболотівською. Була ще й Широка, тепер Грушевського.

Фото: Микола Волков

Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького

Від 1884 році вулиця називається Камінського. В історії Станиславова було два гідних уваги Камінських. Перший – підстароста Ян Камінський, який відзначився під час турецької облоги міста в 1676 році. Другий – Ігнацій Камінський, знаменитий бургомістр Станиславова 1870-1888 років. Краєзнавці досі сперечаються, кого саме із цих достойників мали на увазі при перейменуванні вулиці. Схиляються таки на користь Яна, бо навряд чи бургомістр називав би вулицю ім’ям себе ще за своєї каденції.

Більшовики перейменували її у Сталінської Конституції. З 1956-го – вулиця Франка.

Маємо поштівку, яку видав книготорговець Роман Ясельський ще перед Першою світовою. На ній добре видно непарний бік вулиці. Першим стоїть триповерховий корпус казарм 58 австрійського полку піхоти, які виходили й на Грушевського. Ці казарми завалили у 1998-му – під забудову.

З ними межує кам’яниця № 25, зведена ще наприкінці ХІХ століття. Її першим власником був такий собі Артур Пінелес. У 1930-х уже новий ґазда – Давид Касвінер, із відомої родини місцевих фабрикантів будматеріалів. Це прізвище досі зустрічається на старих цеглинах.

Наступний будинок виріс у 1897 році. Володів ним українець – Мелітон Бучинський. Енциклопедія підтвердить, що це був адвокат, фольклорист, етнограф, ще й друг Івана Франка. Та за доб­рою галицькою традицією хазяїн у будинку не мешкав – здавав в оренду. Сам Мелітон із родиною тулились у маленькій одноповерховій халабуді, що стояла на протилежному кінці їхньої земельної ділянки, ближче до вулиці Грушевського. Саме там, очевидно, кілька разів зупинявся Іван Франко під час візитів до Станиславова. У 1936 році син адвоката, Роман-Любомир, звертався до магістрату по позику для ремонту обох своїх будинків. Натомість влада запропонувала завалити халабуду як аварійну. Але Бучинський таки знайшов компроміс: він передав будинок по Камінського для пот­реб інтернату жіночого педагогічного ліцею, що був поруч, а місто допомогло із ремонтом такої рідної його серцю халабуди. Її знесли лишень у 1984 році при побудові міської дошки пошани.

Будинок № 29 – найближчий до нас. Його спорудили на вільній площі близько 1900 року. До самої націоналізації власником вважався Леон Ертль, ймовірно – родич відомого кондитера Карла Ертля. На поштівці кам’яниця виг­лядає чистою. Чого не скажеш про сучасне фото. Стіни густо вкрити графіті, а частина першого поверху пофарбована у жовтий колір, який рішуче контрастує з фасадом. Втім невідомий вуличний художник і там уже зумів «відзначитись».

Через дорогу бачимо початок вулиці Коперника, яка тоді лише починала забудовуватись. Наріжний будиночок, незважаючи на скромні розмірі, – справж­ній станиславівський старожил. Ця хата згадується від 1822 року як власність Гершка Глясберга. У 1850-х там уже мешкає родина Мажевських. На її місці зараз стоїть конструктивістський будинок, споруджений у 1930-х. Його також розписали вуличні «митці». Невже вони не розуміють, що через їхні недолугі графіті наше колись чисте європейське місто потрохи скочується до рівня американських бідних кварталів чи ще гірше – пролетарського Тагілу?