Вулиця Фредра

В історії станиславівської філокартії є багато незрозумілого. Наприк­лад, австрійські фотографи десятою дорогою обходили такі значні вулиці, як Зосину Волю (Коновальця) чи Седельмайєрівську (Новгородську). Натомість, коротка вулиця Фредра (Крушельницької), яку пройдеш і не помітиш, таки потрапила до об’єктиву. Чим вона полонила видавця Самуеля Феллера, який у 1907 році випустив поштівку у Львові?

Фото: Микола Волков

Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького

Якби австрійці не розламали станиславівську фортецю, ця вулиця ніколи б не виникла. Вона проходить прямо по лінії куртини, тобто стіни між двома бастіонами. Після демонтажу укріплень утворилася вулиця, спочатку безіменна. Першу назву отримала у 1880-х на честь польського комедіографа графа Олександра Фредра (1793-1876). Він видав свою дочку Софію заміж за іншого графа – Шептицького – і таким чином став дідусем майбутнього митрополита.

Назва вулиці дуже імпонувала міському театру, який спорудили у 1891 році. На його сцені часто ставили п’єси Фредра, які подобалися глядачам. За ЗУНР вулицю назвали іменем ще одного драматурга, українця – Карпенка-Карого. Та після перемоги поляки повернули графа «на місце».

Німецька влада перейменувала вулицю на Грушевського. Зрозуміло, що совіти цього так не залишили. Довго не мудрували: оскільки на вулиці стояв театр, то й назва – Театральна. Тоді вона була значно довша, ніж зараз, включала теперішню вулицю Василя Вишиваного й виходила аж на стометрівку.

У 1973 році міська влада прий­няла дивне рішення: вулицю Театральну поділили на дві частини. Меншу нарекли на честь Соломії Крушельницької, а більшу взагалі ніяк не назвали. Лише у 2005 році вона стала Василя Вишиваного.

Вулиця Крушельницької дуже коротка. На ній є лише чотири будинки, але три з них присутні тільки бічними фасадами і за адресами належать до інших вулиць. Справжній «крушельницький» будинок єдиний – № 2. Саме його ми бачимо на передньому плані старої поштівки.

Дата його народження губиться десь у 1880-х. Перед цим, ще на початку ХІХ століття, тут стояв маленький будинок Францішка Вітковського. Потім власники часто змінювались, аж доки «мармулядова пожежа» не перетворила їхню нерухомість на попіл. Майже два десятиліття ділянка стояла пусткою, доки її не забудував Юда Тойбергер. У 1890-х кам’яницю придбав купець Герш Гірш. Він гендлював меблями і на першому поверсі тримав власний магазин. Можливо, бізнес не пішов, адже на поштівці видно, що перший поверх займають ресторан і пиварня. На жаль, ім’я власника читається не повністю «Filip Haybens…». Можливо, це Гаубеншток. Його однофамілець Маврикій був відомим станиславівським ресторатором.

У 1917 році старий Герш Гірш помер, і будинок успадкувала його дружина Гінда. Зберігся опис кам’яниці зі справи про спадщину: «Будинок мурований, поверховий*, критий бляхою, з двома фасадами. У партері п’ять покоїв, дві кухні, передпокій, туалети, на поверсі те ж саме. Висота приміщень 3,5 м. Підлоги паркетні, каміни кахельні, печі муровані. Фасади архітектурно оздоблені. Оцінка вартості будинку – 62 010 корон».

Перед радянською націоналізацією будинок належав купцеві Якову Ласту. Тоді там було шість квартир, в яких мешкала родина кравця і п’ять сімей торговців.

Сьогодні кам’яниця виглядає доволі респектабельно. Навіть розташування зовнішньої реклами нагадує австрійські часи. На дорозі бачимо решітку дощової каналізації. На старій поштівці вона теж є, правда, менша.

Навпроти картина не така втішна. За зеленим парканом потроху руйнується колишній будинок повітової ради. У 2011 році спалахнув скандал. Виявилося, що аварійне крило кам’яниці орендує ВО «Батьківщина». Місто навіть судилося з орендарем, оскільки політсила і оренду не платила, і з ремонтом не поспішала. Схоже, паркан там надовго…

* за Австрії та Польщі поверхи починалися з другого, а перший називався партером