25 травня 1899 року у Станиславові виникла ще одна вулиця. Її проклали ґрунтами Леона Гальперна та нарекли на честь польського короля Стефана Баторія. Монарх правив Річчю Посполитою у XVI столітті, був талановитим полководцем і розгромив війська самого Івана Грозного.
Фото: Микола Волков
Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького
Нова вулиця вела до газового заводу (на Ленкавського), заселяли її переважно євреї. Протягом 1910-1912 років касир горілчаного заводу Ісаак Заславський збудував кам’яницю (Короля Данила, 10), яка нагадувала пишну віллу. Будинок у стилі історизму був складної конфігурації, мав дві високі багатогранні вежі та масивні кам’яні сходи. Місцева преса одразу розродилася коментарями, що пан Заславський збудував оцей палац явно не на зарплату, натякала на фінансові махінації касира. Згодом з’ясувалося, що він дійсно накрав у Лібермана 100 000 злотих ринських.
За кілька років поруч постав двоповерховий будинок з елементами готики (Короля Данила, 8), що належав заможному єврейському меценатові Едварду Малеру. Після Першої світової там замешкав отинійський ребе Хаїм Хагер, чиє обійстя спалили росіяни. Так у Станиславові виник отинійський хасидський двір.
Ребе Хагер був цадиком – духовним провідником релігійної групи. Численні синагоги отинійських хасидів були в Коломиї, Надвірній, на Буковині та в Бессарабії, але центр знаходився у Станиславові, де мешкав їхній вождь і вчитель. Раз на рік, на велике єврейське свято, до будинку на вулиці Баторія з’їжджалися паломники, аби послухати проповіді свого ребе. У євреїв вважалося, що навіть просто побачити цадика – це вже велике благословення.
Хасидський двір вимагав власної святині, тому у 1926 році на подвір’ї спорудили синагогу (Короля Данила, 6). При ній були хедер (начальна школа) та ішива (вищий єврейський навчальний релігійний заклад). За фінансової підтримки Гіллела Малера у кількох кімнатах кам’яниці № 8 діяв харитативний (благочинний) заклад для бездомних.
Після смерті Хаїма Хагера у 1932 році новим отинійським цадиком став його син Ісраєль. Обидва були високоосвіченими людьми, залишили по собі відомі релігійні твори – «Душа Ісая» та «Життя Хаїма».
У часи німецької окупації вулиця отримала назву Торфової. Вона вважалася західною межею єврейського гетто. Перед остаточною ліквідацією гетто родина ребе Хагера сховалась у підвалі сараю, що в подвір’ї кам’яниці на Мазепи, 28. У бункері було душно і по ночах діти вилазили назовні подихати свіжім повітрям. Хтось із сусідів побачив хлопчика з пейсами, стуконув у поліцію і схрон закидали гранатами.
За Союзу вулиця знову носила ім’я полководця, але вже іншого. Цього разу ним був червоний командир Михайло Фрунзе. Кажуть, що через ревність до його популярності Сталін віддав наказ зарізати військового наркома під час операції виразки шлунка. Вказані кам’яниці були націоналізовані вже першими совітами, а після війни там розмістився обласний дермато-венерологічний диспансер, у народі відомий як «тріп-дача».
З 1992 року вулиця називається Короля Данила, саме таку назву вона носила у часи ЗУНР. Диспансер нікуди не дівся, займає цілий квартал включно з колишньою синагогою.
При порівнянні фото й поштівки в очі кидаються численні дерева, які дещо затуляють краєвид. До речі, одне з них вже відсвяткувало столітній ювілей – зверніть увагу, на що перетворилося маленьке деревце за кованою огорожею біля будинку № 10. Решта змін мінімальна. Якби по всьому місті архітектурні пам’ятники так добре збереглися, центр Франківська міг би потрапити під охорону ЮНЕСКО.
