Коли ти не просто спостерігаєш за немічними чи безпритульними десь здаля, а й сам стаєш частинкою їхнього життя, бо безкорисливо допомагаєш тим, хто потребує помочі, — оце й є волонтерство. «Репортер» знайшов кілька таких людей в Івано-Франківську. Чому вони ладні допомагати, нічого не чекаючи навзаєм?
Страшна затія
Їхати шукати не треба — досить озирнутися навколо. У Франківську також багато людей, яким просто не пощастило чи вони колись звернули не туди з правильної дороги. Вони можуть і не просити про допомогу, але є люди, які не чекають прохань.
Перша наша історія буде про молодь із міжнародної християнської спільноти «Святого Егідія». Іван Харук уже сім років організовує роздачу їжі безпритульним. Каже, що один бутерброд чи булочка не рідко бувають інструментом для налагодження дружби. Тому нині таких безпритульних друзів у нього є до півсотні.
«У спільноті нас зо два десятки, — розповідає Іван. — Збираємося раз на тиждень, у середу, скидаємося по 10-15 гривень на харчі, готуємо їх, і близько сьомої вечора виходимо на маршрути. Їх два: на вокзалі та біля катедри. Одній людині ми даємо два бутерброди, одну «Мівіну», стакан чаю, води чи соку, інколи й десерт. Звісно, раз на тиждень цього замало, але вони приходять більше за спілкуванням. Вони нас уже добре знають, а ми їх».
Спершу ця затія трохи лякала, каже Харук. Боялися, що прийдуть брудні, п’яні, агресивні, щось не так зрозуміють.
«Ми подивилися, як це роблять у Римі на вокзалі, — пригадує Іван. — Цікаво, що туди приходило дуже багато українців, я навіть здивувався, бо були й з Коломиї. А ще вразило, що один тамтешній волонтер, Марко, займається цим уже 40 років. Він має родину, роботу, але знаходить вільний час і для безпритульних. А в нас звикли, що цим має займатися лише молодь, якій, мовляв, нема чого робити».
Франківські волонтери не намагаються повчати безхатченків. Розпитують хіба тоді, коли бачать, що людина хоче щось сказати. Грошей безпритульним не дають — як конче треба якісь ліки, то купують за свої та приносять.
Крім того, щонеділі вони ходять у будинок перестарілих. Традиційно роблять різдвяні обіди чи великі пікніки. Цієї зими запровадили молебень за тих, хто замерз на вулиці. Безпритульні на карточках писали імена своїх друзів, знайомих. Священик тоді зачитав 15 імен…
Навіщо ти це робиш?
Про життєві історії своїх «підопічних» волонтери можуть говорити багато. Звісно, більшість із них сумні. Люди за різних обставин опиняються на вулиці. Майже всі підкоряються долі, лише одиниці шукають виходу.
«Була одна жінка, пані Валентина, погано вдягнена, брудна, — пригадує Іван Харук. — Ми ледь вмовили, аби їй дозволили помитися на вокзалі. Потім вона розговорилася. Виявляється, була досить відомим у місті лікарем, працювала в лікарні на Мазепи. Син її обманув, виїхав, вона лишилася без квартири. Ми її влаштували у будинок перестарілих».
Волонтерка Соломія Досин згадує безхатченка Івана, який мав проблеми з серцем, падав на вулиці, але ніхто не звертав на нього уваги. «Ми викликали швидку, ледве їх умовили, аби взяли, — каже дівчина. — Вони його оглянули на вокзалі, але забирати не хотіли. Потім таки відвезли до будинку нічного перебування, там відмили та повезли в лікарню до Галича, бо він був десь звідтіля».
До речі, безхатченки й самі намагаються якось допомогти волонтерам — щось порадити, розказати щось цікаве про те, що бачили або читали, бо читали, виявляється, дуже багато. Є й такі, що мають по дві вищі освіти.
«Усі запитують — що тобі дає той безпритульний? Навіщо ти це робиш? — говорить Соломія. — Можете не вірити, але вони дають нам більше, ніж ми їм. Це великий досвід спілкування. Вони нагадують про те, що життя — непередбачувана річ, і ти ніколи не знаєш, що тебе чекає завтра. Також про те, що в житті дуже велику роль відіграє підтримка. Коли ти розумієш, що комусь дуже потрібен — жити легше».
Чорні жарти
А от Микола Бойко взагалі на три роки поїхав у далекий Санкт-Петербург допомагати вуличним дітям. Поїхав від християнської благодійної організації «Морська зірка», геть хлопчиськом — у 18 років. Він також роздавав їжу. Щодня, на дві години, волонтери виїздили великим фургоном на вулиці: до станцій метро, мостів, парків. Роздавали бутерброди та «гарячі кружки», по які приходили діти та молодь. Загалом за день годували десь до півсотні осіб. Акцію «вуличні» називали — «халява».
Згодом пункт роздачі їжі перемістився у зйомну квартиру. «Тоді ми почали ґрунтовно працювати з дітьми до 18 років, бо таких, думали, легше переконати повернулися додому, — пригадує Микола. — Але з більшістю взагалі небезпечно було про це говорити, та й без толку. Роздаючи харчі, ми намагалися проводити якісь ігри, наприклад, хто правильно назве континенти, тому бонус — зайвий бутерброд. Тяжко називали. Вони були якісь загальмовані, всі нюхали якусь гидоту. От, ніби бачиш людину перед собою, заглянеш їй в очі, а там — порожньо».
Пітерські малі безхатченки самі тікали від дому, й ніхто з них не хотів туди повертатися. Батьки їх теж не дуже шукали. «Лише один раз приходила мати одного хлопця, йому було 16, і він мав СНІД, — розповідає Микола. — Вмовляла його вернутися додому. Відмовився. А ще був такий Шаповалов — у свої 24 роки мав просто нелюдський вигляд. Щелепа переламана, коли їв, то підтримував її рукою, у голові — вм’ятина, шрами по всьому тілу. Ми знайшли його батьків, просили забрати, бо помре. Вони не захотіли».
За три роки Микола надивився всякого, інколи було страшно. Безхатченки вдень спали, а вночі виходили на роботу: хто мив машини, а хто займався проституцією — і дівчата, і хлопці. Бувало, грабували, і своїх також. Гроші переважно витрачали на наркотики. Навіть жартували якось чорно…
«Якось прийшов один хлопець, усі знали, що в нього СНІД, — сумно посміхається Миколо Бойко. — Ручкався з усіма, а в долоні мав сховану булавку, якою колов інших. Сміявся, казав, що це жарт, але то було страшно. Я після того на СНІД вже тричі перевірявся. Все добре».
Отака вона — волонтерська доля. Всяко буває. Та вони все одно намагаються допомагати людям, не чекаючи якоїсь користі. На жаль, таких нині не багато…
Comments are closed.