Депутат Івано-Франківської міської ради від фракції «Громадський форум» Володимир Чорноус відомий ефектними виступами та епатажними вчинками. «Репортер» поговорив з ним про місто, дороги, хліб та видовища.
— Пане Володимире, важко працювати у «біполярній» міськраді?
— На перший погляд, ситуація однозначна: з одного боку 34 депутати – «свободівська» більшість, а з іншого – міський голова. Видається, що на цьому тлі інші фракції є своєрідними «міноритарними акціонерами», які ніби й мають певні права, але без реального впливу. Але це не так: як правило, депутати практично всім складом діють в унісон, керуючись інтересами громади. Хіба що «регіонали» іноді чинять, як у старому мультику – «А Баба Яга проти». Особисто я намагаюся щоразу виступати в обговоренні, аби забезпечити юридичну чистоту прийнятих рішень. Прикро, що колеги не завжди дослухаються до моїх аргументів, але для мене змовчати – означає зрадити професії.
— Мер роками обіцяє муніципальні аптеки, у програмі свободівців вони теж є. Їх справді важко відкрити?
— Не зовсім так. Мерія нарікає на відсутність вільних приміщень у лікувальних закладах: там є комерційні аптеки, які проблематично виселити. Але можна на місяць-два в одному з кабінетів лікарні чи поліклініки розмістити муніципальну аптеку з нормальними цінами. І вже протягом місяця орендарі або виїдуть самі, або вгамують апетити, знизивши ціни.
До речі, нам торік дорікали, мовляв, ми соціальні магазини та аптеки закриємо відразу після виборів – за принципом «мавр зробив свою справу, мавр може йти». Але ж бачите, «Громадський форум» і далі діє, ми ледь не щокварталу відкриваємо в місті та області нові аптеки й магазини. Люди мають знати, що є речі, за які нам не соромно.
Зрештою, що заважає владі чи меценатам відкрити ательє з ремонту взуття чи пошиття одягу для малозабезпечених, надавати їм на прийнятних умовах послуги лазні чи таксі? Люди часто згадують про соціальну справедливість, але мені більше до душі поняття «соціальна солідарність», поширене в ситих державах. Там теж є бідні й багаті, проте нема презирливо-ворожого ставлення один до одного. Бідний не дорікає багатому за пограбування держави, а той щедро жертвує на благодійність і сплачує податки, з яких держава фінансує соцпрограми. Прикро спостерігати, як українські скоробогатьки хизуються перед зубожілими співвітчизниками розкішним майном і несплаченими податками. А зали під час благодійних аукціонів волаюче порожні.
— Ваша саркастична заява у відповідь на слова мера про ймовірність закриття пабу «Че» звучала весело. Але чи це рівень депутата?
— Можливо, на перший погляд і дивно: а навіщо витрачати час і з трибуни сесії зачитувати цю заяву? Але вона лунала менше п’яти хвилин і привернула увагу до того, що в місті є важливіші речі, ніж боротьба з уявною комуністичною пропагандою. Переконаний, що в подальшому це дасть стократну економію часу за рахунок відмови від безплідних ідеологічних. Зрештою, «Громадський форум» усі п’ять років працює під девізом: «Місто – це господарка, а не політика». Один із прийомів полеміки: довести ситуацію до абсурду, щоб підкреслити необґрунтованість тверджень опонента. Бо мені «наїзд» на паб нагадав гнівні виступи проти Солженіцина. Коли його переслідували за книги про сталінські табори, то казали: «Я не читав, але рішуче засуджую!». Тут було те саме. Зрештою, у житті завжди є місце не тільки для подвигу, але й для гумору. Політика – надто серйозна річ, щоб завжди сприймати її серйозно. Публічним людям – політичним чи громадським діячам, бізнесменам чи зіркам шоубізу – не варто боятися часом виглядати смішними. Погодьтесь, ще смішнішою видається людина, яка постійно робить «солідний» вираз обличчя. Ви ж знаєте, у мене в соціальних мережах статус «Усміхнися світові, і він усміхнеться тобі». Так і живу.
— Недавно ви ще й припнули велосипед до дверей міськради…
— Пам’ятаєте, мер обіцяв, що біля Білого будинку встановлять велопарковку. А я публічно, на сесії міськради дав слово: якщо до 1 вересня не поставлять, то наступного дня причеплю ровера просто до входу. Цим я хотів не лише привернути увагу до проблем велосипедистів, а й показати, що ким би ти не був, ти маєш дотримуватися слова. Мерові не вдалося, а для мене це було принципово. Бо навіть якщо ми і від таких дрібних обіцянок будемо відступати, то як люди мають ще комусь вірити?
— Велосипед – щось дуже важливе для вас, чи не так? Важко їздити такими дорогами?
— Тяжко. Я вважаю ровер ледь не членом сім’ї (я за кермом вже 40 років – і взимку, і в дощ, і ночами). І мені його дійсно по-людськи жаль, як вершнику – змореного коня. Я одного разу налічив 117 ям на відрізку від кінця вул. Хоткевича до залізничного моста. Пропоную ідею: якщо дорожники не можуть відремонтувати ями, то хай хоч підсвітять їх, щоб можна було завчасно об’їхати. Бо не є місто комфортним для проживання, якщо в ньому і велосипедисти, і пішоходи, і водії «незлим тихим словом» згадують тих, хто обіцяв європейські дороги.
— Ви публічно виступали проти пенсійної реформи. Але більшість людей просто промовчали. Чому?
— Це парадокс. Порівняйте, яким масовим був «Податковий майдан» за набагато гіршої погоди і тільки підприємців в якості учасників. Пенсійна реформа ж зачіпає мільйони не тільки нинішніх пенсіонерів, але й працюючих. Водночас усі зайняли пасивну позицію фаталістів і змирилися з цинізмом влади. А їй вигідно, щоб ми народжувалися відразу працездатними і помирали у день виходу на пенсію.
Я сподівався, що влада вже вкотре зіграє в «доброго та поганого слідчого». «Поганий» парламент приймає «драконівську» пенсійну реформу, а «добрий» Президент скаже: хлопці, попустіться! Наприклад, вони замість десяти років страхового стажу додадуть п’ять, а в результаті ніби й МВФ вгодили, і пікіруючий рейтинг Президента врятували. Так, на жаль, не сталося.
Проте, гадаю, це ще не кінець. І народне збурення почнеться, коли людям почнуть призначати пенсії у значно нижчих розмірах, ніж дотепер.
Comments are closed.