«Необмежена влада здатна розбестити того, хто нею володіє», – написав колись Вільям Пітт, британський прем’єр у 1766-1768 рр. Через сто років після нього один із батьків-засновників сучасної політології лорд Ектон розвинув цю тезу: «Влада має тенденцію розбещувати, абсолютна влада розбещує абсолютно. Великі люди – майже завжди погані люди». На фундаменті цих висловлювань теоретики новітніх часів вибудували цілу науку політичних і громадських обмежень для влади. Точніше сказати: обмежень для того зла, яке заховане у шкаралупі кожної влади. У відповідь на ці обмеження влада стала хитрішою і підлішою. На зміну прямолінійним монархам з їхньою відвертою тезою «Держава – це я!» прийшли технократи з голлівудськими посмішками і солоденькими балачками про свободу і народоправство.
Наступним кроком у пристосуванстві владного зла до вимог нової доби стало обов’язкове повсюдне розділення політиків на публічних і тіньових. Себто, на ляльок і лялькарів. Політики-ляльки прийняли на себе усі зобов’язання і обмеження, придумані демократами від часів Перікла і Брута. А куди б вони ділись? Натомість, політики-лялькарі продовжують правити світом з тою самою розбещеною необмеженістю, з якою карали і милували своїх рабів фараони і царі. Насправді нічого не змінилось під старим добрим сонцем. І кров на вівтарях давніх богів влади не стала сухішою. Змінилися лише методи і техніки політичного маскування. Щоби тримати в покорі темні маси селян ХІХ століття, було достатньо легенди про царя-помазанника і вірнопідданих попів, які цю легенду підтримували. У XXI столітті майже всюди недільні проповіді замінили щоденні телевізори та Інтернет. А стара казка про богообраного царя перетворилася на казку про народ-суверен, який буцімто наділяє повноваженнями владних менеджерів і контролює їх через правоохоронні органи і «четверту владу».
Не будемо засуджувати тих, хто вірить у казки. Зрештою, мало хто з людей може витримати життя без казок та ілюзій. Гірше, коли фанати різних казкових героїв почи нають реально лупасити одне одного по мармизам. Збоку це виглядає смішно: дорослі діти, які вірять у казкову Тігрюлю, намагаються в чомусь переконати інших дорослих дітей, котрим подобається казковий ведмедик Яник. Якщо переконати не вдається, вони стають агресивними. Яке це має відношення до реальної політики? Ніякого. Країна в небезпеці? Не смішить. Безпека країни залежить від необхідності транспортувати через неї енергоносії. І більше ні від чого. Якби не глобальні тіньові домовленості про безпеку транзиту, Україну давно би поділили на сфери впливу. З відповідними кордонами. А так вона потрібна цілісною і достатньо стабільною.
Інша справа, чи потрібна вона буде, коли побудують усі ті «набукко», південні і пів- нічні «потоки». Це питання. Але прихильники казкових героїв цим питанням майже не переймаються. Їх більше цікавлять ціни на цукор та культурно-мовна проблематика. А справжня проблема «як стати потрібними світові» у нас не обговорюється. Наші люди чомусь впевнені, що отой цілий світ без нас, «красивих і високодуховних», в жодному разі не обійдеться. Насправді ж, все навпаки. І про здобуття власної ролі у планетарному театрі кожний турбується сам. В європейську масовку нас не взяли. Підкупити режисерів для отримання пристойної ролі – немає грошей. Місце декораторів та костюмерів зайняли азіати, у котельній забарикадувались північні брати. Є ще посади прибиральників і чергового в театральному гардеробі. Але на них вже набралось стільки претендентів, що нам навряд чи світить пройти кастинг.
Залишається багатіти думкою, гратися в тігрюль-ведмедиків і чекати. Хтозна, про що воно там думає і міркує, оте заховане за лаштунками світове владне зло…
