Як справжній старий гуцул, я закурюю файку і, смачно цмакаючи язиком, кажу: «Тоді всьо було єнакше, не то, шо зара…». Тоді, 18 років тому, словосполучення «шоу-бізнес» означало, що людина, котра необережно випустила його з вуст, або дуже крута, або з дурдому.
Початки, як і всі починання, були щирими та примітивними. Щоб засіяти свої плоди на багатообіцяючій, але нічого не гарантуючій ниві естради, треба було одне – підняти зад із крісла і записати пісню. Все одно яку – аби українською мовою: то було модно і так було треба. (Зараз теж треба, але вже не модно). Тому величезна плеяда артистів – і талановиті, і ніякі – почала штампувати інтелектуальний продукт.
Редактори на радіостанціях по кілька разів на день діставали серцевого нападу і рятувалися тоннами валокордіну від наглої радості, яка спіткала українську землю – в нас зароджувався власний Шоу-Бізнес. Ще жодна холєра не знала, шо то таке, але ці два слова дедалі набували сили. Звідусюд до шоу-бізнесу повалили всі, в кого не вдалася попередня спроба пробитися за фахом. Тут, біля нового корита вони почали проявляти свої справжні таланти.
Редактори шаленіли. Такої кількості національного продукту вони не могли уявити навіть у кокаїнових снах. Почали множитися радіостанції, які пільгово отримували ліцензію по причині присутності в їх ефірі виключно українського продукту.
Ми раділи перемогам сусідів по цеху, записували видання хіт-парадів, сліпо вірили в їх правдивість. І тут ковзнула плітка – чиюсь пісню не взяли. Неформат – пояснив редактор. Нове слово всі швиденько занотували у блокноти, і з острахом повторювали його в кулуарних бесідах. Щораз частіше лунало це слово як діагноз, як вердикт високого суду. Але український артист знайшов вихід – у тоненькому поштовому конверті. Туди один винахідник запхав сто доларів. Слово «неформат» у такому разі піддавалося хімічній реакції з зеленою заокеанською фарбою і префікс «не» відпадав як непотрібний. Пісня знову лунала в ефірі – радості артистів і редакторів знову не було меж.
Була ще така славна сторінка, як фестиваль «Червона Рута». При мені обпісявся дорослий дядько, якому сповістили, що його група пройшла відбірковий тур і поїде в Чернівці. Перша Рута була Кульмінацією Рутівського руху. Далі почався закос бабла. Ми так збудовані, що коли все виходить і ти починаєш заробляти, то хочеться заробити «всьо» і вже, а там – дасть сі чути. І далося чути. Пукнула Рута, як пес серед ночі. Пукнули надії і сподівання сотень талановитих пацанів і дівчат, яких вона могла вивести в першу лігу. Тільки через те, що два «кенти», які придумали фестиваль, не змогли поділитися. Шкода.
Система вдосконалювалася. Найприбутковішим стало продавати ефірний час. Починалося від 15 доларів за один показ, а тепер сягає до 300‑500. При чому, якщо артистка в трусах, ліфчику, і хлопець в неї має завод чи фабрику, то їй кажуть: можна купити мінімум 400 показів, менше не продається. І вона, бідака, потіє ночами, вибиваючи з хлопця ті грошенята, і потім вони мучать нас з вами тими ефірами.
Тоді давно, як їхали на концерти, то радість була страшна. Бо не за гроші їхалося, а на Сцену Велику. Їхали в поїзді, у плацкарті, всі разом – круті і не дуже. Пили всю дорогу, губилися на станції, де пиріжки продають, спали по черзі. Раз стрийські пацани їхали до Києва на зйомку і так си жахнули в поїзді, шо викинули у вікно стіл з купе, бо один подумав, що то на нього зверху полка впала і придавила…
А теперка шо: райдер давай – самольоти, лімузини, віпи, шміпи – сміхота та й годі. То шо, артисти?
Кліпи були душевні – всьо відбувалося неспіша, мож було роздивитися всіх. Не то шо зара – мругає, блискає – хрен його знає, шо сі робит. Дванадцять мінус два – був такий хіт-парад. Як я чекав, що хоч раз дойду до першого місця! Аж два роки після його закриття один старожил сказав мені: «Ти чьо тупой, Кузьміч? Нада ж била заінтєрєсовать рєбят матєріальна!».
А я, селюк, сидів по ночах з тим прийомніком і мріяв про славу всенародну.
Дарвін би застрілився, якби писав свою теорію з моделі нашого шоу-бізнеса. І застрілиться не один науковець, який схоче в ній розібратися. Хоча до цього моменту жодних спеціалістів, крім податкових інспекторів, наша діяльність не притягувала.
