Першотравневий парад 1986 року. Чорнобиль вже вибухнув, але у Івано-Франківську ще ніхто нічого не знає. Радіаційне сонце та веселі обличчя…
Десять днів мовчання
Архіви обласної бібліотеки. «Прикарпатська правда». Наприкінці квітня – жодних згадок про катастрофу. Польові роботи (уря-уря!), найкращі колгоспи та передові працівники, партійні звіти. На початку травня цілі сторінки присвячені тому, як прикарпатці святкували день солідарності трудящих. Купа фоторепортажів: першотравень у Москві, Києві, Львові, Івано-Франківську. На фото – діти з квітами, дівчата у національних костюмах із транспарантами. Жодних проблем, адже партія веде та все знає.
 |
«У мене таке відчуття, ніби в цей день я не йду в колоні, а лечу над землею – так легко і радісно на душі. Адже над нашими головами – голуби миру. Як хочеться, щоб так було завжди – і завтра, і післязавтра…».
Такі сентиментальні відгуки «прикарпатка» надрукувала 2 травня. І так само радісно було аж до 6 травня. Бо далі мовчати виявилось неможливо. Саме в газеті від 6 травня ми знайшли першу згадку про вибух у Чорнобилі. Раптово і скупо: «У зв’язку з аварією на Чорнобильській АЕС на адресу радянського уряду від іноземних держав надійшли вислови співчуття і пропозицій про надання допомоги».
Далі: «Доводиться жалкувати, однак, що на цьому широкому фоні співчуття й розуміння, певні кола роблять спроби використати те, що сталося, з негідною політичною метою. В пропагандистський оборот випущено чутки, вигадки, що йдуть в розріз з елементарними моральними нормами. Наприклад, мусуються небилиці про тисячі загиблих, про паніку серед населення і т. ін. Цим зайняті в основному ті, хто не приймає самого духу довір’я та розрядки».
І кульмінація: «Щодо чорнобильської аварії, то на станції та навколишній території тривають роботи по ліквідації її наслідків і поданню допомоги потерпілим. Експлуатаційним персоналом станції здійснюється надійний контроль за станом зупинених трьох інших реакторних установок і систем охолодження реакторів».
Наслідки від такого надійного контролю ми відчуваємо ще донині. Зараз вже відомо, що другий день після катастрофи всі важливі документи з Чорнобиля вивезли до Москви, де вони й досі зберігаються під грифом «таємно».
Цікаво, що вже 26 квітня 1986 року на Хрещатику члени Українського культурологічного клубу (УКК) намагались влаштувати демонстрацію проти замовчування результатів аварії на ЧАЕС. Їх тихенько розігнали під приводом ремонту доріг.
 |
Дивна погода
«Я тоді служив на північному заході Польщі, – розповідає колишній офіцер, іванофранківець Микола Головенський. – 27 квітня нас викликали на командний пункт. Там якраз було все керівництво дивізії, і всі знали, що трапилось. Дивіться, як зреагували поляки. Вже зранку 27 квітня піднімались спеціальні літаки, що брали проби повітря на всіх висотах на наявність радіації. Того ж дня всі поляки приймали спеціальні пігулки, щоб знизити радіацію. Хоч радіації там ще не було. Ми бачили, бо приймали наші передачі, як реагує СРСР, де це трапилося, і як – Польща. У нас мовчали, а поляки зреагували моментально».
«Нас тоді добровільно-примусово з роботи відправляли на парад, – пригадує медик Надія Мончук. – Відпроситись було неможливо, лише через довідку від лікаря. Всі одягались як на Великдень, брали квіти і з транспарантами йшли центральними вулицями. Про катастрофу ніхто й не здогадувався. Люди лише говорили, що дуже дивна погода як на травень – сильна спека. У повітрі відчувалась якась важкість – неможливо було довго перебувати на вулиці».
«Про вибух, хоч не було жодних повідомлень, чула і до 1 травня – люди між собою говорили, – пригадує Роксолана Олійник. – Говорили, але не уявляли собі тих страшних масштабів. Лише через місяць після трагедії до нас, у магазин, де я працювала, пришла жіночка з восьмирічною дівчинкою. У дитини на обличчі були великі, червоні плями. Заговорили, почали розпитувати, а дівчатко відповіло: «А ви що не знаєте, звідки ми приїхали?». Ось тоді дійсно стало страшно».
