Володимир Єшкілєв Сум’ятне відчуття суспільного сирітства почало лізти на поверхню у 80?х роках минулого століття. Як тільки бадьора офіційна культура, яка закликала трудящі маси будувати комунізм і підкорювати космос, захворіла на перебудову, воно й полізло. Першою ластівкою стала зграя пісенних колективів під спільною назвою «Ласковый май». Їхній головний сирота (і за сумісництвом продюсер) Андрій Разін точно — набагато точніше за «виконробів перебудови» і різних там Новодворських — відчув центрову «струю» нової епохи. Разом із клонованими «маями» уся шоста частина земної кулі заспівала пісеньку про нещасні білі рози, в яких такі беззахисні колючки. Заспівала і зашморгала носами. Адже першою і останньою метою сирітської творчості є видушування з публіки сліз і грошей. Де сльози, там і гроші.
Пройшли десятиліття і пострадянський сирітський стиль став всеохоплюючим. В Україні він квітнув за часи Кучми, коли державні мужі з очима вуличних жебраків канючили в міжнародних фондів кредити, гранти і кулькові авторучки з логотипами міжнародних семінарів. Мужі недержавні випрошували для себе простішого раю: десять соток городу і субсидії на комунальні послуги. Але справжній тріумф вітчизняного мегасирітства відбувся після Майдану-2004.
З того часу українське сирітство географічно розділилося на два типи свідомості, кожному з яких тепер притаманний свій особливий світогляд. Сироти?східняки сприймають оточуючий світ через все ще неоплакану і невідомщену смерть батька?СРСР. Їхня схема сучасного світу проста: пострадянські країни, включно з Україною — це такі собі простуваті поросятка?сироти, яких хоче з’їсти хижий імперіалістичний атлантичний вовк. При тому на українському Сході підозрюють, що саме цей вовк колись, одної глупої горбачовської ночі, згамав того доброго, товстого татка-хряка, за життя якого ковбаса була «по два двадцять». І от цього нічного злочину сироти Лівобережжя злому вовкові ніколи не подарують. Гоу хоум!
Складнішою виглядає картина світу, популярна в західноукраїнському ментальному сиротинці. Тутешня схема така: в сиротки-України є зла мачуха Росія, а також прихильний, але жадібний гамериканський вуйко, якого останнім часом трафляють криза і потемніння шкіри. Білорусь — це любима дочка злої мачухи, і від неї годі чекати на співчуття, Молдова — така ж бідна сирота (якщо не бідніша за нашу), але пішла у прийми до хитрої сусідки. Європейське чиновництво у цій світоглядній схемі виступає в ролі впертої власниці елітного будинку терпимості. Ця дама не приймає сиротку-Україну до свого закладу. Попри те, що кілька прийнятих і вже допущених до обслуговування клієнтів країн-«дівчат» складають нам щиру протекцію і бажають щастя.
Знаки квітучого сирітства супроводжують залишки радянської «супернації» з невблаганністю океанських риб-липучок. Колись це були ностальгійні портрети «батька?Сталіна» на вікнах автівок, а тепер це рішучопикі зображення «твердих» політиків на футболках і заклики різних «технологів» до встановлення «сильної відповідальної влади». Хоча ми колись вже були страшенно сильною і «по?ленінськи» відповідальною «Верхньою Вольтою з ракетами», і тоді, між іншим, чиновники також крали. Ще й як крали! Тепер сиріткам-неборакам знов забажалося до якоїсь новітньої «Верхньої Вольти». Без ракет. Але з «батьком народу». Або «мамою». Які, тіпа, не дадуть чиновникам красти. Ага, закатав Іванко шкірку…
Це все, панове, від чисто сирітського переляку перед складнощами дорослого життя. Та від багаторічного безгрошів’я. Можна було б, канєшна, почати працювати, шукати власну тему у глобальному розподілі ролей, як це роблять інші нації. Може, до чогось би і допрацювалися, заробили б на гідне життя. Але ж нам, із нашою могутньою духовністю, впадло напружуватися задля такої ницої мети. Значно легше співати сирітські пісні на світовому базарі.
Так, певно, і простоїмо усе ХХІ століття, як ті пацаки на спустошеній планеті Глюг з геніального фільму Данелії «Кін-дза-дза». З чужою скрипкою, останнім сірником та пісенькою: «Мама, мама, шо я буду дєлать, мама, мама, как я буду жіть…».
Comments are closed.