Володимир Єшкілєв Всі знають, що лохи існують. Всі погоджуються з тим, що лохів багато. Всі переконані у тому, що лохів розводять. Не як кроликів, а власне «як лохів». Й дуже обмежена кількість втаємничених володіє ефективними технологіями створення щирого доброякісного вітчизняного лоха як масового продукту. Цих втаємничених я називаю лохоробами.
Мені пощастило спілкуватися з кількома такими спеціалістами. Всіх секретів своєї темної науки вони, зрозуміло, мені не відкрили, але навіть бесіди на дотичні теми дозволили мені уявити приблизну механіку лохоробних синтезів. В цьому дописі я торкнуся лише декількох аспектів складної та багатовекторної діяльності невтомних трударів лохоробної галузі.
На відміну від закордонних колег, наші лохороби знаходяться майже в ідеальних виробничих умовах. 80?% їхньої роботи тут виконують традиційні інституції, системи переконань та забобони, культивовані в країні У з найдавніших часів до радянської доби. Особливо допомагають лохоробам певні традиції сімейного виховання та більшість з теперішніх методів і принципів загальної освіти. Власне, завдяки цим навчально-виховним системам в головах пересічних українців вже з дитячих років мешкає стандартний набір тих «лохородних» міфів та уявлень, які за інших обставин лохороби повинні були б створювати та впроваджувати власними зусиллями.
З цих міфів, скажімо, вельми цінною для виробництва лохів є стародавня казка про майбутній прихід національного героя, месії-оновлювача. Ця казка на обивательському рівні розгалужується у цілу «родину» ужиткових казочок про «добрих начальників» та «народних керівників». Не менш цінними для лохоробів є розповсюджені патріархальні уявлення щодо самобутнього та самоцінного існування влади. Згідно з цими примітивними переконаннями, влада виникає не з технічної потреби регулювати і організовувати колективи, а з «народної довіри» до харизматичних авторитетів.
Ще одна група «корисних міфів» — це так звані «міфи про колиску». В народній свідомості з часів середньовіччя побутують прагнення виділити якусь специфічну центрову структуру — «колиску нації, роду» — за допомогою якої можна було б ефективно відділяти (чи то позиціонувати) «своє» від «чужого», «істинне» від «брехливого», «справжнє» від «підробного». Похідним від «міфу колиски» є популярний міф про можливість формулювання певної «операбельної національної ідеї», яка має згуртувати, об’єднати, наснажити, повести за собою до величі тощо.
Третя група виробничих міфів — це ідеології соціальної справедливості, найбільш відомими з яких є соціалістична та її радикальна форма — комунізм. Основою для цих міфів є прагнення соціальних невдах «розподілити успіх» найбільш талановитих членів суспільства порівну поміж всіма. Як правило, «розподіл успіху» у політичних оповідках і програмах спрощується до розподілу матеріальних цінностей через систему прогресивного оподаткування та «прав трудових колективів».
Четверта група міфів — «міфи прогресу». Згідно з цими «корисними казками», завтрашнє життя людей буде незворотно кращим за теперішнє, якщо вони будуть чемно накопичувати цивілізаційний потенціал й слідкувати за чистотою унітазів. Споріднена з цими міфами п’ята група — це легенди про «досягнення успіху» на базі існування вільного вибору у суспільстві змагального типу.
Свідомість пересічної людини, опанована вищенаведеними уявленнями, перебуває всередині складної системи ілюзій. Такою свідомістю легко маніпулювати. Таку свідомість легко при потребі «перепрограмовувати». Адже людина з такою свідомістю не здатна сформулювати для себе й для оточуючих цінністних орієнтирів, відділити головне від другорядного. Вона стає об’єктом різноманітних маніпулятивних технологій, піддається впливам зацікавлених сил. Але сама по собі «міфічна матриця» не завжди спроможна безповоротно «залошити» людину. Могутні інстинкти свободи, закладені у людську підсвідомість, та віра в існування Вищої Істоти урівноважують спрощуючу дію «корисних казок». Для того, щоби лохоробна галузь направду розпочала «синтезувати» лоха, її адептам необхідно створити особливий «свіжий програмуючий коктейль» з ілюзій, інформаційних провокацій, психологічних напружень та стомлюючої одноманітності.
Цей «коктейль» свідомість жертви маніпуляцій має «вживати» щоденно. З його допомогою в людини оперативно придушується підсвідоме відчуття, що в світі «щось не так». Фальшивий світ «лошизму» мусить постійно змінюватися, щоби його вважали справжнім та єдино можливим. Й тут починаються справжні глибини лохоробної науки. Про які краще спитати політтехнологів.
