У 1882 році німецький вчений Роберт Кох виявив збудник туберкульозу – бацилу, яку назвали паличкою Коха (сьогодні – мікобактерія туберкульозу). Фахівці кажуть: необхідно пам’ятати, що хворий несе загрозу для оточуючих, а тому важливо завчасу звертатися до лікаря. Про це та інше «Репортер» спілкувався із заступником директора з лікувальної роботи обласного фтізіопульмоцентру Світланою Харченко.
– Пані Світлано, яка ситуація з поширенням цієї недуги на Прикарпатті?
– У 1995 році Всесвітня організація охорони здоров’я об’явила епідемію туберкульозу в Україні. Показники по державі становили більше 70 %, а в деяких областях – близько 100 %. Така ситуація була зумовлена соціальними проблемами, моральними стресами початку 1990‑х. Це породило зростання так званої соціальної групи ризику: мігранти, безробітні, особи, що вийшли з місць позбавлення волі. Якщо порівнювати зі східними областями, то в нас ситуація значно краща. Показники захворюваності на 100 тисяч населення нижчі, ніж в Україні загалом. Відповідно нижчою є і смертність. Та все одно кожен бацилярний хворий інфікує 15 оточуючих.
– Завдяки чому змінилася ситуація?
– Була розроблена програма заходів щодо діагностики і профілактики, заплановане фінансування з державного і місцевих бюджетів. До речі, нехай не ображається міська влада, – з місцевого бюджету виділяється мінімум – 500 тис. грн. на рік. Тоді як щорічно треба чотири мільйони на найнеобхідніше – туберкулінову діагностику, флюорографічне, рентгенологічне обстеження, інше. Наприклад, недавно виділені кошти пішли на закупівлю тубер-куліну, який колись коштував копійки, а зараз – до 8 грн.
– Що скажете про вакцинацію, навколо якої стільки суперечок?
– Усім дітям треба робити туберкулінодіагностику, бо це єдиний метод профілактики і раннього виявлення. Найефективніша вакцинація – при народженні, у 7 та 12 років. Вона сприяє виробленню імунітету проти туберкульозу.
– А як бути, коли є алергічна реакція на манту?
– Таких дітей краще не вакцинувати. От тільки в період ремісії треба за дитиною спостерігати, оскільки ці діти – перші, хто може втрапити під інфікування. До того ж, треба відрізняти БЦЖ від туберкуліну. БЦЖ – це вакцина. А туберкулін – переробка самої мікобактерії в живильному середовищі. Він може провокувати алергічний стан у дитини.
– Чи є проблема, перед якою медицина безсила в контексті лікування туберкульозу?
— Є дуже велика проблема: мікобактерія туберкульозу стає нечутливою до антибактеріальних препаратів. Навіть при великому арсеналі препаратів ми безпомічні, якщо хворі займаються самолікуванням. А це не припустимо.
Один із моїх пацієнтів замість трьох таблеток, приміром, приймав одну. Тоді як доза має бути макси-мальною. Не можемо зарадити й тоді, коли порушується безперервність лікування.
Є ще так званий емігрантський туберкульоз. Частіше зустрічаємося з ВІЛ-інфікованими і наркозалежними. Якщо три роки тому це були поодинокі випадки, то за 2009 рік ми пролікували 12 хворих. З початку 2010 року в нас лежить уже 11 хворих. Як правило, ВІЛ-інфіковані – безперспективні у плані виліковування і переходу на антиретровірусну терапію. При імунодефіциті туберкульоз почуває себе комфортно. Бо це хвороби, що підтримують одна одну. За останній період маємо кілька летальних випадків. Чоловік, що лікувався у нас шість місяців, а до того шість років був відірваний від наркотиків, на жаль, потрапив у компанію, яка запропонувала йому метанол. І це було останнє, що він зробив…
– Який вік хворих?
– Якщо у 1970‑х був старечий туберкульоз, то нині 62 % хворих – молоді люди. Небезпекою для студентів, наприклад, може стати спосіб життя, перевантаження під час сесій. Хворіють не лише дезадаптовані особистості. Ця хвороба не зникне, доки існуватиме людство, бо передається повітряно-крапельним шляхом. Може бути і генетична залежність.
– Коли ще не пізно звертатися до фахівців?
– До 30 % хворих на Прикарпатті – із занедбаними формами туберкульозу. Є поняття міні‑симптоматики. Коли людина відчуває перевтому, є підвищена пітливість, найчастіше ми це асоціюємо з життєвими незручностями. Але періодично обстеження треба проходити обов’язково. Особливо актуально це для гірських районів, де медицина малодоступна.
– Чи є рамки, якими можна окреслити період лікування?
– Якщо мала форма туберкульозу, не бацилярна, то це 4‑6 місяців. Якщо деструкція – до 10‑12 міс. Тоді намагаємося відправляти на хірургічне лікування. Якщо приступ холециститу чи апендициту, то людина не зволікає з операцією. А «нашого» хворого треба ще й вмовляти. За рахунок компенсації серцевої, легеневої системи процеси сповільнені. Та якщо йдеться про хронічні форми туберкульозу, то тут уже явища незворотні. Головне – вчасно зреагувати на симптоми і жити повноцінним життям. Це захворювання – не найстрашніше.
Comments are closed.