«У мене було дуже важке дитинство, — розповідає Ріяфет Гасимов, — тому ще в молодості вирішив для себе, що до 30 років матиму машину та квартиру, а вже потім одружуся. Так і сталося, спершу купив машину, потім — квартиру, далі захотів створити сім’ю».
«Репортер» продовжує знайомити читачів з історіями успіху відомих людей. Сьогодні у нашій постійній рубриці депутат Івано-Франківської міської ради, підприємець Ріяфет Гасимов.
Аби не залежати від мами
Він народився в азербайджанському селі Беюк Ходжавар Масаллінського району у багатодітній сім’ї. Серед п’ятьох дітей Ріяфет був наймолодший, але дитячих радощів практично не мав. Коли йому було сім, його 42-літній батько помер від серцевого нападу. Матір зосталася одна з п’ятьма дітьми.
«Мама зі старшою сестрою цілими днями працювала у радгоспі на полі, — пригадує Гасимов. — А ми допомагали по господарству, мама тримала корів, овець, курей. Жили у такому районі, як Яремче. Тому зараз, коли їду у Карпати, то згадую свою Батьківщину. А коли навідуюся в рідне село, то у спогадах зринає Яремче».
Жилося важко, дитинства в Ріяфета як такого й не було. Каже, якщо зараз аналізувати, то його ніхто й не виховував. Батька не було, а мати із старшою сестрою весь час працювали. Однак це не завадило йому вчитися на відмінно, десять років бути старостою класу і закінчити школу із золотою медаллю.
«До сумлінного навчання мене штовхало те, що батько був авторитетною людиною — головою сільради, — каже Гасимов. — Для мене це було прикладом. Завжди думав про те, що якщо погано вчитимуся, то будуть питати, чий я син. А я не міг собі дозволити заплямувати пам’ять про батька. Зараз, коли дружина займається з дітьми, то дивуюся, адже зі мною ніхто не вчив уроки. Часи були не такі, жили бідно».
Потім найстарший брат поступив у азербайджанський вуз, за ним здобувати вищу освіту подався середущий, який поступив до франківського інституту нафти і газу (економічний факультет). А через три роки у цей самий інститут, тільки на механічний факультет, поступив Ріяфет.
«Брат вчився на четвертому курсі, а я на першому, — каже Гасимов, — тому я доношував його одяг. Бо навіть з цим були проблеми. Після першого курсу мене забрали до армії. Служив у Забайкаллі (Східний Сибір). А коли повернувся з армії, то перевівся на вечірній факультет і пішов на роботу. Жив у гуртожитку. Вдень працював слюсарем в АТП-12629 (автобусний парк), а ввечері вчився, щодня до піводинадцятої. З роботи заходив додому тільки, аби помитися і переодягтися. Працював багато, адже дуже хотів не залежати від мами, вона, бідна, й так важко жила».
Від кіоску до будинку
Так Ріяфет Гасимов допрацювався до слюсаря 4 розряду. А коли почався розвал Радянського союзу і з’явилися перші кооперативні підприємства, то відкрив свій перший кіоск. Тут продавав жуйки, шоколадки, цигарки. Справи пішли нормально, тому скоро він відкрив другий кіоск, а згодом — третій, четвертий, і так до десяти. Потім цей бізнес перестав приносити прибуток, тому підприємець закрив кіоски і відкрив оптовий склад. Возив фасований товар на кшталт рису чи масла з Польщі та Росії.
Перше своє авто Гасимов придбав у 1993 році, це була Жигулі «п’ятірка». А в 1997-му він купив двокімнатну квартиру. У 1998 році, каже він, у бізнесі почався кризовий період, тому все закрив і цілий рік сидів вдома. У цьому ж році одружився, тому мав час, щоб про сім’ю подумати і про те, який бізнес розпочинати.
В 1999 році підприємець відкрив магазин, тут він продавав вироби із «М’ясокомбінату». Згодом — другий магазин. А в 2002 році Ріяфет започаткував нову справу — перший в Івано-Франківську супермаркет «Оазис» — (вул. Галицька). А потім — цілу мережу «Оазисів». «Це була перша мережа в нашому обласному центрі, — каже Ріяфет Гасимов. — Але згодом мені довелося їх усіх позакривати — не вистачало часу контролювати бізнес, і він перестав приносити мені прибуток. А «в холосту» працювати я не хотів. Так залишився тільки «Оазис» по вул. Дністровській, який працює і понині».
У 2004 році завдяки Ріяфету на стометрівці з’явилися фаст-фуд «Картопляна хата» та кав’ярня «Кімбо». Крім цього, на початку вул. Чорновола почав будувати будинок, який здав у експлуатацію через два роки. Усі квартири продав, лишив тільки перший поверх для своєї сім’ї. Більше не будував. Каже, будівництво — то не його.
У 2006-му Ріяфет Гасимов відкрив більярд-клуб «Буффало», а через два роки ще один — «Дінаріс». «Як би це не смішно звучало, але в ті часи я навіть не вмів грати в більярд, — сміється Гасимов. — Просто тоді це було популярно, хотіли грали, а не було де. Правда, нині я вже граю, можна сказати, що мені доводиться любити цю гру через роботу».
Головне – розставити пріоритети
Крім цього, у 2006 році Ріяфет Гасимов майже випадково став депутатом. Каже, у ті часи він багато спілкувався з нинішнім міським головою Віктором Анушкевичусом: підтримував його, допомагав чим треба. Так його записали у «Блок за Віктора Анушкевичуса» дев’ятим у списку. Навіть не сподівався, що буде прохідним… А на наступних виборах, коли такого блоку вже не було і постало питання з ким йти, зрозумів, що найближчим до нього є «Фронт змін». Тож вдруге пішов у депутати вже з ними.
«Зараз важко сказати, чому я туди пішов і що я шукав у депутатстві, — розповідає Гасимов. — Просто я тут живу вже 25 років, а це більша частина мого життя. Мені болить це місто, ці люди, ці проблеми. Є багато питань, які можна вирішити тільки через депутатство. Зрештою, я ніколи не вважав депутатство політикою. Депутат — це слуга народу. Кожен мешканець може підійти до тебе, і якщо є проблема, то ти зобов’язаний її вирішити. Натомість багато хто викривлює це поняття, читають запити, заяви. Я цього не роблю, просто йду вирішувати, а піаритися — це не моє».
Ріяфет виховує двох дітей Еміля та Сабіну, їм нині по дев’ять років. Розповідає, що ще з дитинства мав мрію про синів-близнят. «Бог мене любить з усіх боків, — каже він. — У нас в родині ніколи не було ні близнят, ні двійнят, а в мене вийшло, Бог дав двійнят: хлопчика і дівчинку. Син спокійний, м’який, а дочка, навпаки, має чоловічий характер».
Наразі Гасимов майже не відпочиває — не любить валятися під сонцем на морі. Відтак, якщо зрідка їде у відпустку, то або в Азербайджан, або в Європу. Майже весь час проводить на роботі. Всі свої заклади («Кімбо», «Оазис», «Буффало» та «Дінаріс») щодня контролює сам. І проблема не в тому, що він не довіряє працівникам, а в тому, що йому нема кому довіряти.
«Я вже 15 років у бізнесі, і в мене є тільки 3‑4 людини, які з першого дня зі мною, а решта — постійно змінюється, — продовжує Гасимов. — Буває таке, що приходить людина на роботу, і її влаштовує все, зарплата в тому числі. Але минає півроку, і працівнику вже мало, починаються думки про крадіжки. Я часто думаю, чому така молодь пішла? Невже вони не хочуть перспектив? Я готовий платити, просувати по сходинках в кар’єрі, якщо бачу, що людина нормальна. Але таких майже нема. Ніби всі шукають роботу, але знайти нормального працівника — проблема…»
Як зауважує Ріяфет Гасимов, за всі ці роки у нього було тільки три приклади, коли людина від простого продавця чи касира дійшла до адміністратора. А решта навіть не прагнули. Головне, вважає підприємець, це правильно розставити пріоритети — що ти хочеш від життя? Натомість, зараз молодь поступає в інститути, і з них 70% не знає, чого хоче.
Сьогодні у підприємця два захоплення — машина Volkswagen Touareg, за якою він дуже любить доглядати, і спортзал. Розповідає, що давно хотів зайнятися спортом, але не було компанії. Тепер знайшов з ким, тому кілька разів на тиждень відвідує спортзал.
Мій дім в Україні
Головною причиною людського успіху підприємець називає порядність. Мовляв, де б ти не жив, завжди слід тримати своє слово. А крім цього, треба дотримуватися законів тієї країни, у якій живеш. Українська культура Ріяфету близька, відтак у сім’ї Гасимових прийнято святкувати усі християнські свята, а дружина з дітьми ходить до церкви.
Ріяфет Гасимов вважає себе абсолютно щасливою людиною. Він вдячний Україні, що зміг реалізувати те, що хотів. «Те, що я іноземець, мені не ускладнює життя тут, — говорить він. — Я живу в Україні 25 років і, звісно, що за ці роки було всяке. Бували моменти, що й принижували, люди є різні, траплялося, що й руки опускалися. Але це дрібниці. На це увагу звертати не можна. Я ж не винен, що азербайджанець, я ж не поміняюся і нікуди від цього не дінуся. Але тут пройшла більша частина мого життя, і саме тут, я вважаю, мій дім».
Ріяфет один із небагатьох, хто на власному прикладі довів, наскільки комфортною для бізнесу та життя є Україна. Припускає, що якби хтось отак із простих та бідних українців у свій час поїхав в Азербайджан, то він навряд чи зумів би досягти там успіху.
«От я веду бізнес і знаю, як важко працювати з контролюючими органами на кшталт санстанції, як підприємці на них нарікають, — наголошує Гасимов, — але коли приїжджаю туди, то розумію, що у нас, в Україні, демократія. Тут легше жити, тому я вдячний цій землі за те, що вона дає мені можливість працювати».
Після 2008 року Ріяфет припинив відкривати нові заклади. Вважає, що поки не закінчиться криза, нема чого починати свіжі проекти. Зрештою, він і не відчуває потреби. «Я досягнув у житті того, чого хотів, — підсумовує він. — Бо жив у злиднях, і прагнув, щоб мої рідні їх не бачили. Дякуючи Богу, так і сталося. То що мені ще треба?»
Comments are closed.