Володимир Єшкілєв Отже, сталося: перший президент посла… тобто запропонував третьому президентові піти у відставку. Паща вісімнадцятирічного українського «змія державності» вхопила власний хвіст і почала його гризти. Чи то, навпаки, хвіст вхопив пащу — важко розібрати. Маємо таке собі метаісторичне «чарівне коло». Епоха замкнулася сама на себе, і ми врешті-решт прийшли до того, з чого колись починали: невпевненість, бідність, інфляція, зруйновані державні інституції, дискредитовані еліти. Перелік при бажанні можна продовжити.
Все це вже можна без ризику перебільшення назвати системними судомами державного проекту 1991?2004 років, його западанням у власну порожнечу. За судомами варто очікувати або інфаркту і панахиди, або ж глибокого переформатування системи. Ті, котрі не хочуть бачити зловісних знаків, їх не побачать. Не подивляться в небо, куди завітала зелена комета, не почують слів знаючих. Ну й Бог з ними. Кожна епоха мала своїх віслюків і своїх баранів. Поспівчуваємо їм і підемо далі.
А далі наступає нова доба. Культурологи і дослідники цивілізації вже придумали цій добі пристойненьку назву: Другий Модерн. Себто, та прекрасна сита доба Першого Постмодерну, коли можна було послати цей світ подалі, сказавши «мені нецікаво, пішли нафіґ!», минає. Випаровується, як ранкова роса під променями сонця. У Другому Модерні знову з’являється всюдисущий жандарм, який дивиться на тебе добрими ленінськими очима і питає: «Так тобі не цікаво? А хто ж тебе, блоха, питає, цікаво воно тобі чи ні? Кайло тобі в руки плюс електрифікацію усього смітника!». І з жандармом ти вже не вступиш у дискусію, мовляв, давайте посперечаємося про базові цінності. Жандарма можна переконати або вбивши, або сунувши під добрі ленінські очі мандат, проштампований крутішою жандармською мордою. Століття-гієна починає показувати зуби.
В українському варіанті все це починає оформлюватися в банальне очікування диктатури. Шоковані кризою потребляді лягли б і під Ющенка, але той на піночета не тягне. І дехто із тих, хто колись кричав «Ющенко! Ющенко!», тепер ненавидить його зовсім не за помилки, не за «любих друзів» і не за невиконані обіцянки. Вони ненавидять його за те, що він не здатний створити власне НКВС чи СБ і не хоче розстрілювати «ворогів народу». При цьому навіть неважливо, кого призначати на ролі цих «ворогів».
Вони б раділи будь-яким розстрілам. Вони вітатимуть з однаковою радістю і того майбутнього диктатора, який вішатиме комуністів, і того, який поставить до розстрільної стінки націонал?демократів разом із шоуменами. Забарвлення неважливе. Важливий лише принцип: будувати на крові. Тому що будувати на трудовому поті нація не вміє. І вчитися цьому не хоче.
Принцип крові колись вже перемагав на історично споріднених територіях. Але тоді диктатура Першого Модерну народжувалась із киплячого казана Світової війни. Мільйони дезертирів поверталися з фронтів озброєними, озлобленими і з досвідом вбивць. Формувати з них загони чекістів було, певне, задоволенням для лацисів, петерсів і дзержинських.
Так само, як в іншій країні перші загони штурмовиків теж формувалися із колишніх фронтовиків. Тепер такого ресурсу потенційних катів влада не матиме.
Виникнуть організаційні труднощі. Тому я не передбачаю настання справжньої диктатури швидко, так би мовити «на гребені кризової хвилі». Ні, пройдуть роки, перш ніж репресивна машина Другого Модерну запрацює на українській землі у повну силу. Але перші кроки будуть зроблені вже скоро.
А потім прилетить червона комета.
