Іноді в мутному теплому потоці новин, що пливуть трубами Інтернету, зустрічається корот-ке крижане повідомлення, яке вибиває тебе з тої каналізаційної «інфотеплості». Повідомлення, яке не стосується марнотного світу з його безглуздими перегонами в ім’я грошей, влади, слави. Одно з таких повідомлень прийшло у неділю. Помер Патріарх Сербії Павло (в миру Гойко Стойчевич). Спочатку він перейшов рубіж 95 років, потім — кордон смерті і тепер чекатиме виповнення часів з іншого боку буття. Там, на іншому боці, він зустрівся з багатьма вівцями того стада, яке Бог доручив йому у часи непевні і смертоносні. Там, на іншому боці, йому буде чим виправдатися перед очима Вічного Духа, іменем якого він відпускав, підносив і благословляв.
Владика Павло народився в день містичний і грізний. За церковним календарем це був день Усічення голови Іоанна Хрестителя, а за світським — 11 вересня 1914 року. Це були перші дні справжнього двадцятого століття, яке містично почалося світовою війною, а закінчилося усіченням двох гордовитих веж — також в одинадцятий день осені. Так сталося, що на початку того століття Сербія принесла криваву жертву на вівтар боротьби старих європейських імперій, а наприкінці ту ж Сербію бомбили задля безпеки колиски нової імперії. Теж європейської. Всеєвропейської. Під час бомбардувань двері сербських церков і соборів були відкриті для знедолених і зляканих. Патріарх і його клір не ховались у бомбосховищах. Якщо правдиві пророцтва святих Андрія Критського та Серафима Саровського, і від священства Останніх часів відвернувся Господь, то Патріарха Павла не буде в переліку того зневаженого священства.
Ще до обрання Патріархом люди зауважили його непримх-ливу вдачу. Вдачу постника і молитовника. У сімдесятих і вісімдесятих роках, будучи єпископом, він керував єпархією, не маючи автівки. Ходив пішки, їздив автобусом. Але встигав усюди, де його потребували. Йому закидали консер-ватизм і непоступливість. Він і не поступався. Не сідав за стіл перемовин із князем світу сього та його менеджерами. Не розмінював золото благодаті на мідний дріб’язок компромісів. І, здається, свою особисту битву він таки виграв. Його Церква не погодилась обрати йому наступ-ника за життя, як це сталося з його попередником — Патріархом Германом. Його Церква зажадала, щоби він залишив наш світ її чинним Предстоятелем.
Він був справжнім лідером і авторитетом свого народу. Хранителем національного паладіуму. Змінювались президенти і назви держави, а Патріарх залишався на висоті свого трону. Залишався у хвилини національного піднесення і в часи приниження, коли не було змоги відомстити за спалені храми і вбитих вірних. За його правління Сербська Церква втратила багато своїх прадав-ніх святинь, але здобула повагу і молитовну підтримку всього православного світу. До слова владики дослуховувались сильні світу сього. Можливо, якби не він, історія Балкан останніх двох десятиліть була б ще кривавішою.
Кажуть, в його проповідях знаючі люди відчували подих провидіння. Волею Бога поставлений на передній край духовної оборони, владика мав досвід пізнання проявів зла. Патріарх Павло попередив нас, що світ чекають ще страшніші випробування і темна «тайна беззаконня» не припинить своєї переможної ходи. Згасає духовне світло, народи і континенти покриває сіра імла. Смерть владики Павла зробила наш світ ще темнішим, незатишнішим і минущишим. І нема на те ради.
