Між двома промзонами зачаїлась засипана цементними порохами вуличка. Навіть не вуличка, а проїзд для вантажівок, замість асфальту застелений потрісканими бетонними плитами. Якісь невдахи побудували у тому проїзді кафе. Голіму таку кафешку із трьома пластмасовими столиками. За одним із цих столиків сидить чоловіча компанія. Вони нетверезі (давно нетверезі) і сумні (майже вічність). Вони одягнені у короткі широкі куртки і плямисті мисливські штани із багатьма кишенями. Вони неквапно п’ють пляшкове пиво. Їхні очі вибляклі та порожні. Їм не вистачає війни.
За мирних часів воїни сумують. Коли немає війни, балом керують бариги. Жалюгідні лякливі ділки стають центровими, підгрібаючи під себе гроші, красиве життя і красивих жінок.
Воїни вважають, що це неправильно. Що сила є більш праведною, ніж хитрість. Вони вірять, що війна затрималась ненадовго. Вони вірять усім чуткам і всім новинам, в яких йдеться про зміну часів. Зреш-тою, таких новин ніколи не бракує. Війна завжди поряд. Її треба лише правильно покликати. Кличуть війну в різний спосіб. Наприклад, можна пролити кров, і війна прийде на її запах. Не виключено, що вона прийде не відразу. Можливо, війна буде довго принюхуватись, немов обережний досвідчений хижак, наближатись і відступати, перш ніж зробить той вирішальний стрибок, після якого вже не буде повернення. І тоді настане час воїнів.
Вони прийдуть (приїдуть, прилетять, припливуть), щоби встановити справедливість. Адже кожна війна – це, насправді, лише фронтальне встановлення справедливості. Війну зазвичай починають невдахи. Ображені, обійдені. Ті, які із заздрістю дивились на успіхи інших, слинили пересохлі губи і шепотіли: «Нічого, ми ще вам покажемо…». Невдахи першими проливають кров. Безглуздо, невміло, у натовпі, викрикуючи дурнуваті гасла. Коли війна розгориться, невдахи згорять у її полум’ї. Але на самому її початку вони ще встигнуть відчути солодкий смак помсти. Вони вип’ють дорогі коньяки, припасені іншими, та насолодяться жінками господарів мирного життя. А потім прийдуть справжні воїни і для ображених не залишиться місця. Жодного із можливих місць. Але це буде потім, коли війна танцюватиме переможні танці.
А тепер воїни сумують. Вони допивають пляшкове пиво та йдуть мирною вулицею повз мирних громадян, які ще нічого не знають про майбутню війну. Воїни дивляться на цивільних і подумки прикидають, що відбудеться з кожним із них після того, як почнеться війна. Того впевненого і добре одягненого товстуна, скоріше за все, вб’ють сусіди, які вже давно вподобали порцеляновий сервіз у його креденсі. А та мила дівчина стане звичайною фронтовою шльондрою, а он та старенька жіночка щоночі виповзатиме зі своєї нори і нишпоритиме серед руїн багатоповерхівок, шукаючи там золото і консерви.
І тільки вуличні пси розуміють все. Вони супроводжують поглядами воїнів, а потім йдуть за ними. Псам теж потрібна війна. Пси думають: якщо довго-довго йти за цими чоловіками у плямис-тих штанях, то можна дійти до такого місця, де вже відбувається війна. І я не казатиму, що пси помиляються.
Comments are closed.