Нещодавно на прес-конференції проректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Бугров скаржився на «вкрай складну ситуацію» зі вступною кампанією. За словами Бугрова, на 2009/2010 навчальний рік його вуз отримав держзамовлення на 2,48 тисяч студентів, а документи на бюджетне навчання подали 23,7 тисяч. При цьому третина держзамовлення — понад 800 місць уже заповнені абітурієнтами, які мають право на вступ поза конкурсом. Бугров визнає, що сьогодні виникла колізія, коли абітурієнт має при вступі 400 балів із 400 можливих і не проходить до навчального закладу, адже місця на найпрестижніші факультети зайняті пільговиками, які мають приблизно 250 балів.
І знову, як і в минулі часи, не важливо, як ти вчишся — головне потрапити до «потрібної» категорії людей. Непродумана технологія прийому відсікає навіть школярів‑
медалістів. Ламають долі дітям, які стали заручниками конфлік-ту між тією системою освіти, що залишилася ще з радянських часів, і запровадженою новою технологією зовнішнього тестування.
На мій погляд, Міносвіти просто зобов’язане внести зміни до правил прийому у вищі навчальні заклади та відводити пільговим категоріям не більше 25 % місць держзамовлення. Решті пільговиків виділяти адресну допомогу у вигляді стипендій і т. д. Крім того, нам потрібно йти в ногу з часом у питанні прийому документів. Чому б вишам не приймати документи в електронному вигляді чи поштою? Це значно спрощує життя і не створює зайвого ажіотажу.
Цього року, коли в Україні панує криза, різко скоротилася кількість сімей, які здатні заплатити за навчання дітей. Отже держава ризикує через декілька років зіткнутися з кадровим голодом. Але, судячи з того, що відбувається, владу це не дуже хвилює. Її спокій пояснюється просто: навряд чи можна сподіватися, що система зовнішнього незалежного тестування перешкодить дітям чиновників отримувати потрібні дипломи, успадковувати посади у державних структурах або займати хлібні місця у навколовладному бізнесі, а нащадкам багатіїв — без жодної уваги на тести, вчитися на Заході.
Як і більшість владних нововведень, ЗНО ніби навмисно доводить, що жодна із реформ в Україні не вирішує тих завдань, заради яких її придумали. Зовнішнє тестування цілком серйозно презентували як прорив у майбутнє: як єдиний спосіб об’єктивної оцінки знань випускників, стимул для вчителів та учнів добре, по‑сучасному вчити і вчитися, як унікальний інструмент для знищення корупції у школах і вузах, а також — як «соціальний ліфт», що піднімає обдарованих, але не «блатних» хлопців і дівчат до вершин вищої освіти. Нині небагато ризикнуть усе це повторити, і навряд чи хтось у це повірить.
Майже всі учні, вчителі та батьки якось пристосувалися до тестування. Проте це нововведення не тільки не зупинило розвалу нашої системи середньої освіти, але й само стало частиною цього розвалу. Сьогодні вища мета шкільної освіти — успішна здача тесту, після чого визубрена інформація з не потрібних абітурієнтові предметів миттєво випаровується з його голови. І проблема навіть не в тому, що в українській системі середньої освіти не затребувані такі якості, як самостійність і креативність. Адже вони (якості) не затребувані і в реальному житті, де дорослі найчастіше роблять ставку на лояльність до начальства чи фінансове стимулювання чиновника за виконання його прямих обов’язків.
Безглуздо говорити про те, що сумний шкільний або інститутський пейзаж є наслідком краху радянської системи або експорту вітчизняних мізків. Держава досі не розуміє, що саме від її вибору, чому і навіщо учити в школі, а потім і ВНЗ, залежить розвиток країни — як культурний, так і економічний. Більше того, як і в решті галузей, реформи в освіті демонструють, що в результаті мало хто зацікавлений, головне — відзвітувати. Інакше як можна вважати серйозною трансформацією середньої освіти перехід на одинадцятирічне навчання і дванад-цятибальну систему оцінки?
