Для початку давайте озирнемося навколо. Що бачимо у Франківську? Багато гарних будинків, побудованих за Австрії та Польщі. Але на місці багатьох шедеврів архітектури тих часів нині височіють склобетонні монстри, без смаку й без погодження з нами — мешканцями цього міста.
Думаю, що такі речі має обговорювати не лише в міськраді, а й усій громаді. Можливо, якби так робили, то наше місто зберегло б свою привабливість для туриста. Але маємо те, що маємо… Єдине, чого нема, то це власного гонору. А от у поляків його — хоч відбавляй.
Ще на початку 1990-х, коли Польща була «реальним закордоном», зі мною трапилася смішна історія. У червні 1993-го збірна України з легкої атлетики їхала на Кубок Європи у групі «Б» (другий дивізіон). Їхали ми поїздом із Києва до Варшави і загалом мали бути у Польщі «чистих» шість днів. Везли з собою купу всього на продаж, не знаю чого, але на митниці нас так потрусили, що далі ми їхали голі і босі. Заробити не вдалося, а добові були мізерними, та й видали їх чомусь лише за три дні. Виступили ми тоді вдало — і жіночою, і чоловічою командами — дівчата перемогли, а хлопці стали другими. Обидві ці позиції давали нашим збірним право брати участь наступного року в Кубку Європи групи «А».
У день від’їзду нас з якоїсь причини не погодували у готельному ресторані, а вирушати додому ми мали аж ввечері. Добові закінчилися давно — ще у крамницях із сувенірами. Тож до вечора думка про їжу брала гору над усім. Сівши в купе, я не міг думати ні про що інше. І тут… згадав! Коли ми їхали до Польщі, я кинув у купе на полицю для валіз палку сухої ковбаси, яка тоді викликала підозру. За всіма підрахунками це мав бути той самий потяг, яким ми приїхали. І справді, коли я дійшов до заповітного вагона, перепросив пасажирів, і звівся догори, аби зазирнути на полицю, то побачив її, тую омріяну ковбасу. Мало того — вона лежала не одна. Поряд було ще два сухих рогалика і кілька ірисок. Оце було щастя! До речі, нічого тій ковбасі не бракувало…
Цей тарфунок ще раз доводить, що щастя — поняття відносне, і дуже може бути схожим на звичайну суху ковбасу та пару не менш сухих рогаликів.
Щодо кухні, то поляки полюбляють її рясну, ситну й солодку, і в той же час мають пристрасть до кисло-солодких і заправлених сметаною страв. У цілому їхня кухня добре зберегла свій автентичний вигляд. Вона має неймовірну кількість різновидів перших страв, які поляки називають дуже мило — зупка. Зупи з буряка, капусти,помідорів, огірків і квасу нерідко є основною та єдиною стравою на обід та вечерю. Їх їдять із житнім хлібом. У дні літньої спеки готують зупку з полуниці, черешні, яблук, груші, лісових ягід. Восени популярні зупки із грибів та огірків.
А ми сьогодні приготуємо помідорову зупку з огірками. Беремо помідори, ріжемо на четвертинки та відварюємо у невеликій кількості води. Згодом пропускаємо їх через сито, а отримане пюре виливаємо у м’ясний бульйон. Додаємо перебраний і промитий рис. Даємо закипіти і вже на повільному вогні варимо до м’якості рису. Перед тим, як забрати зупку з вогню, додаємо до неї сметанки. Даємо зупі вистигнути, а в цей час чистимо від шкірки огірок, на плоскій терці шинкуємо його на тонюсінькі кружальця. Кладемо їх у посуд і заливаємо вистудженою зупкою. Страва готова!
Щоб приготувати,
нам треба:
м’ясний бульйон — 1 л,
помідори — 1 кг,
рис — 50 г,
сметана — 50 г,
огірки — 100 г,
кріп, сіль, перець.
На завершення додамо трішки нарубаного кропу та сміливо несемо до столу.
Смачного!
Comments are closed.