Краще за все підгледіти майбутню «звізду» на якомусь провінційному конкурсі чи телешоу. Але занотуйте, що малюк з телешоу коштуватиме більше, бо його вже показали по тєліку. Натомість, юне дарування з містечкового конкурсу буде зашнуровувати вам мешти лише за увагу. Звісно, якщо за ним не стоїть мама або тато. Бо це – смерть на місці. Часто такі батьки страждають від того, що не знайшли себе в музиці та прозябають у сумній конторі із сумною зарплатою. У вільний час вони пишуть пісні і змушують своїх діточок співати ту єресь. А потім змушуватимуть і вас вложити в тую єресь чималі кошти. Втім, є купа веселіших способів промахати свої гроші, отже – молодим талантам з батьками – відбій одразу.
Далі треба вияснити: що собою представляє, наприклад, це скромне дівча з Перегинська, в яке ви плануєте закохати Україну. Що воно може, крім робити губами трубочку і розповідати, що вчиться на юридичному. Ви підбираєте для неї стиль. Від одягу-макіяжу до найдрібніших нюансів. На це підуть ваші перші дві-три тисячі американських рублів, бо «штілісти» нині недешеві, а коли нюхом чують, що з того нічого не вийде, то хочуть заробити раз, але конкретно.
Отже, тепер перед вами стоїть принцеса, яка ні на йоту не нагадує перегинську юристку. Треба робити репертуар. Ви йдете до знайомого, який знає Геника, що грає на весіллях і має вдома «клявішу». Я вам зекономлю 400 гривень і нирки – не йдіть до Геника, це не той рівень. Витратьте 800 гривень на СВ, їдьте з талантом до Києва, а там – до Бебешка або до кого він скаже, і за три тисячі долярів ви, можливо, купите пісню, яку вже через місяць кричатимуть магнітофони на базарах України. А може вам втулять «баладу», що і Геник міг наваяти на весільному органі. Лотерея!
Пісню треба записати. Діставайте ще тисячу портретів американських бородачів і за два дні маєте перший продукт. Долоні потіють, як ви дістаєте той диск, слина капає на ноги, коли ви вставляєте його в магнітофон, і ви готові перекусити сонну артерію кожному, хто скаже, що то – фігня.
Наступна фаза – найгірша. Вам треба зробити свого артиста впізнаваним. Грубо кажучи, щоб, почувши по радіо у маршрутці пісню, яку ви спродюсували, хоча б хтось один крикнув: «О! То ж ця корова з Перегинська!».
Це вже успіх. Але ще треба продати машину і вкласти гроші у зйомку кліпа. Якісь там 10-15 тисяч американців і ви можете подивитися те, що вчора могли тільки слухати. Втім, об’їздити всіх українців і показати їм це відео вам буде трохи дорого, тому є така штука – «ротація». Прокрутка відео на музичних каналах. Зустрінуть вас там неохоче, пообіцяють продивитися кліп протягом найближчих 40 років і розповісти про його долю. Треба шукати шлях до того, хто запускає відео в ефір. Діставайте ще десь 300 американських діячів на ресторани з десятком лайдаків, один з яких заведе вас до Царя на трон…
Одна прокрутка коштува тиме доларів 200, щоб люди то чудо вздріли, треба показати разів зо 300. Тож десь 60 000 американських бобрів треба кинути в унітаз і з посмішкою спустити воду. Ви продали пів свого села в рабство, знайшли та віднесли ті гроші – пішла ротація. Кожен день по п’ять разів ваше чадо шкіриться з екранів і співає щось типу «бий мене, їж мене, шаленій». А ви роздаєте свій телефон всім на вулиці, аби знали, куди дзвонити, щоб запросити «звізду» на корпоратив, де вона почне відробляти затрачені вами кошти. Проходять три місяці, маєте три варіанти:
• Не дзвонять і треба все повторити.
• Дзвонять, запрошують.
• Дзвонять і кажуть: «Хай приїжджає, але співати не треба. Інтересує ескорт». Порахуйте й подумайте – нащо той геморой?! Краще відвезти дитину до Діснейленду.
Comments are closed.