Андрій Філіппський Багато туристів люблять наші гори та мандрують ними. Щороку більше. Але буває таке, що турист потрапляє в халепу — чи то травмується, чи його «вхопить» знаменитий карпатський блуд. Тоді вони просять допомоги у рятувальників. Отже, знайомтесь — Олег Ковтун, командир Івано-Франківського гірського пошуково-рятувального загону.
— Пане Олеже, як відпрацювали нинішнє літо карпатські рятувальники?
— З минулим роком, звісно, не порівняти, бо тоді прийшла повінь — усім було нелегко. Зате нині значно більше гірських рятувальних робіт — на 20-30%. Навіть якщо взяти летальні випадки: того року в наших горах загинув один турист, а зараз — уже чотири. Від травм, від серцевих нападів…
— Люди ходять непідготовленими?
— На жаль. І тут хотілося б їх організувати, щоб туристи частіше зверталися до рятувальників за порадою, допомогою, не чекали, поки щось станеться. Тоді таких випадків не буде. Також хотілося б тіснішого взаєморозуміння з національними парками. Тому що туристи без досвіду, відповідного одягу та спорядження проходять через КПП, а потім нам доводиться їх шукати та рятувати.
Люди чують — «Карпатський національний парк». І чомусь сприймають його майже як парк Шевченка в Івано-Франківську. Ніби можна взути легкі капці, одягти лише футболку, та взяти одну пляшку води. «Ах, яка краса!», — і пішли собі «прогулятися» на Говерлу. А там уже через годину може бути дощ, туман, вітер — тоді прогулянка стає не дуже приємною. Добре, що хоч мобільні телефони тепер є в кожного.
— То може посадити на кожному КПП рятувальника, який би показував, роз’яснював чи просто не пускав?
— Ні, це — територія національного парку. Вони нею опікуються, вони пропускають туди туристів і беруть за це гроші. А наша справа — рятувати. Ми хотіли з ними заключити угоду на аварійно-рятувальне обслуговування. А нам відповідають: «Ми — державна установа, і ви — також. У нас не передбачено такої статті витрат».
Бувають взагалі дивні ситуації. Наприклад, два місяці тому шукали дев’ятьох туристів із Любара (Житомирська область). Ми тоді дві доби бігали, чоловік 18 — з Ворохти, Яремче, Івано-Франківська, Закарпаття. Знайшли, всі живі, слава Богу. Але справа не в цьому. Їм черговий на КПП сказав, що до Говерли недалеко, мовляв, лишайте тут рюкзаки. А там — дітвора, 14-18 років, сім хлопців, дві дівчинки. Вони залишили спальники, теплі речі, дощовики та пішли. Потім їх накрив дощ, вони перемерзли та почали дзвонити у Ворохту. Де знаходяться — не знають, карти не мають, в горах не орієнтуються. Такі справи. Знайшли їх через дві доби на закарпатському боці.
— Говерла є найпроблемнішою ділянкою. То хіба не можна там так позначити маршрут, щоб турист просто не мав можливості заблукати?
— Можна промаркувати. Зараз саме цим займаються і національний парк, і управління туризму ОДА, і громадські організації. Але карпатська погода може зробити так, що люди не побачать і того маркування. Туман. Розгублюються, панікують. Дуже багато залежить від особистої підготовки, одягу, спорядження. Людей потрібно готувати. Звісно, робимо певні запобіжні заходи, але ми — рятувальний підрозділ. Найчастіше виїжджаємо, коли щось сталося. І поки ті запобіжні заходи не робитимуть суб’єкти туристичної діяльності (туроператори, турагенти, той же національний парк), ситуація не покращиться.
— Яка структура Івано-Франківського пошуково-рятувального загону?
— За штатом у нас має бути 65 осіб. Десять рятувальних пунктів. На кожен із них потрібно як мінімум чотири чоловіки — щоб хоч могли нести ноші. Нині працюють 40, із них 37 — оперативного складу. Ще є бухгалтерія та кадри. Відповідно, укомплектовані ми на 62%.
— Чому так? Малі зарплати?
— Ми — бюджетна організація. Посадовий оклад рятувальника — 900 грн. З усіма доплатами на руки — 1400. У минулому, позаминулому роках деякі молоді хлопці звільнялися, виїжджали на заробітки. Я їх розумію — важко жити на такі гроші.
Крім того, хочеться кращої підготовки. На жаль, в Україні ще немає жодного навчального закладу, який би готував гірських рятувальників. Зараз такий центр підготовки створюється в Криму. В Карпатах такий заклад, звісно, теж не завадив би. Втім, не можна сказати, що в нас усе погано. Ні. Є звичайні проблеми, вони вирішуються.
— У нас давно говорять про приватну рятувальну службу. Яким чином така структура могла би заробляти гроші? Не вимагати ж їх з тих, кого врятували, чи виставляти рахунок перед тим?
— На Заході це вирішується просто. Там усі застраховані. Видатки відшкодовують страхові компанії. А в Україні приватні рятувальники поки що є лише на гірськолижних комплексах.
— Як виглядає нині середній карпатський рятувальник? Вік, вага, фізична підготовка?
— Люди до нас ідуть досвідчені: спортсмени, туристи, альпіністи. Вони ще й фанати Карпат, і для них це не просто робота. Щодо віку — в середньому років 35. Але, наприклад, начальник Ворохтянського аварійно-рятувального пункту Михайло Савчук, якому 72 роки, не так давно купив п’ятирічний абонемент на «Буковель». Щоб підтримувати форму, не відставати від молоді. Уявляєте, так?
— Згадали про лижі. Літо закінчилося. До зими готові?
— Ми завжди готові. Цього року загону вручили сім автомобілів «Mitsubishi L200». Тепер уже можемо оперативно реагувати, тому що є на чому їздити. Звісно, хотілось би трохи більше спорядження — і гірськолижного, і теплого… Тут нам облдержадміністрація допомагає. Напевно, в жодній області, де є гірські рятувальні загони (Закарпаття, Львівщина, Крим), ОДА не надає їм такої підтримки.
— Скільки разів зустрічали Новий рік на пошуках?
— Саме, про Новий рік сказати не можу, щось не згадаю. А от Різдво за останні шість років «святкували» в горах чи чотири, чи п’ять разів. Така робота.
