Сам себе запитую: чого це мене раптом так зачепили останні події у Лівії? Напевне тому, що колись, у дитинстві, знову й знову читав-перечитував казки «Тисяча і одної ночі». Тому, мабуть, що назва «Магриб» і досі звучить у моїй уяві як прелюдія до магічної музики дервішів. Тепер я годинами продивляюся в Інтернеті картознімки лівійської пустелі, відшукуючи ті об’єкти, назви яких постійно присутні у повідомленнях інформаційних агентств і блогерів.
Аз-Завія. Адждабія. Сулук. Каср-бу-Хаді. Намагаюсь уявити, що ж відбувається там насправді. Що відчувають ті люди, які живуть і воюють між безмежністю магрибської пустелі і безмежністю магрибського неба.
Я уявляю військовий аеродром у пустелі – світло-сталеву смугу на сіро-жовтій площині. Березневе сонце ще не яриться африканським жаром, але вже достатньо спекотно. Моя уява малює закидані піском горби ангарів, щедро затягнуті маскувальною сіткою стоянки КамАЗів з паливними цистернами та обертову антену радара на акуратному конусі штучної гірки. Це такі собі декорації героїчної історії ХХІ століття. Сучасної казки, де «300 пілотів Каддафі» звучить не гірше за «300 спартанців царя Леоніда». Зрештою, з безпечної відстані все здається казкою. А там, де війна, казки перетворюються на життя.
…На аеродромі стоять літаки, розфарбовані жовтими і зеленими камуфляжними плямами. Це винищувачі-бомбардувальники Су-22 лівійських ВПС. Я ніколи не бачив зблизька літаки саме цього типу, але мені довелося бачити Су-17, який став прототипом для експортного «двадцять другого». Я навіть сидів у кабіні, в тісних обіймах катапультного крісла. Прикольне таке крісло. Аж з трьома парашутами. І я можу собі уявити, як пілот урядових військ Лівії чекає на команду оператора, сидячі у кабіні Су-22М, під крилами якого підвішені дві ракети «повітря-поверхня», контейнер дистанційного керування «Дельта» і дві менші ракети «повітря-повітря» Р-3С.
Пілот літака знаходиться між двома світами. Один із них має тілесну форму (арабською – джисмані). В цьому світі літак є скупченням складно організованої матерії, здатним нести смерть і знищення іншим формам і проявам джисмані. В цьому світі реактивний двигун здатний розігнати літак до надзвукової швидкості. В цьому світі існують ручки керування і вісім головних циферблатів, які відображають параметри літака і польоту. Існує додаткова панель для супроводження до цілі ракет та індикатори систем розпізнавання ворога.
У другому (істиннішому) світі – рухані – нічого цього немає. Швидкість, відстань і час там не мають значення. Смерть в тому світі є не припиненням, а лише продовженням. Там є відчутніша, ніж у першому, воля Того, хто створив наш світ таким, яким він є. Там є праведний Шлях (тарік), що достойний воїна. А ще там є містичне виявлення тих істин, які дозволено пізнати людині (табайюн аль-ма’люм аля ма хува аляйх). І ось це останнє, насправді, і є тим суттєвим, що має значення для чоловіка, котрий йде Шляхом.
А ще, попри усю різницю між світами, десь існує ворог того, хто сидить у катапультному кріслі. Ворог, могутній у першому із світів і слабкий у другому. Тому будь-яка поразка у першому світі насправді є неважливою. Будь-яку поразку у першому світі можна виправити майбутніми перемогами. А в другому світі все буде добре, тому що інакше там і бути не може…
Тому під ревіння двигуна літак залишає сіро-сталеву смугу і вгвинчується в небо. І на цьому компетентність уяви людини, яка нібито перебуває на безпечній відстані, вичерпується. Хоча хто сказав, що бувають безпечні відстані?
Comments are closed.