Як і люди, міста мають свій настрій. Вони можуть бути бадьоро-мажорними, як середземноморські курорти, і депресивними, як шахтарські містечка Східної Європи. Міста можуть наповнюватись молодою енергією чи впадати у смуток. Міста іноді дуріють і зовсім, скажу вам, не факт, що у здурілому місті важко або нецікаво жити. За останні три десятиліття настрій обласного центру Прикарпаття теж змінювався. Франківськ вісімдесятих і Франківськ-2010 – настроєво зовсім різні міста.
В середині вісімдесятих у міському настрої переважала підозрілість. У Франківську було стільки військових частин, що він здавався суцільною військовою базою. Відповідно, передбачалось, що імперіалістичні шпигуни не сплять і пильність не завадить. Попри підготовку до ядерної війни, місто марило бойовими мистецтвами, стереглося дрібних зрад і тримало в кишені дульку. Якщо, звичайно, ми допустимо, що у міста десь може бути така собі віртуальна кишеня. Місто тоді було бідним, а навколо багатіли села. Це додавало до підозрілості пікантного відтінку соціальної несправедливості. А ще у повітрі відчувався присмак майбутніх зрушень. Усі передчували, що незабаром все-все зміниться. І дивилися на таку перспективу з тупуватим оптимізмом.
На початку дев’яностих дулька із кишені нарешті була вийнята. Місто охопила ейфорія політичних змін. З передового імперського форпосту Франківськ швидко і навдивовижу безболісно перетворився на базу буржуазно‑демократичної революції. Місцеві демократи, щоправда, виглядали самопальними, а буржуазія у ті часи складалася виключно з куркулів. Але революції це не завадило: грізний ворог розділився сам в собі і розвіявся як туман. Щоправда, розвіявся він не просто так, а разом із імперським і супутнім баблом. Замість очікуваного ковбасно-варенич-ного «ізобілія» настали часи руїни, бідності і заробітчанства. Настрій міста став злішати.
Одночасно побільшало соціальних фантазій. Частина містян чомусь вирішила, що знайдені на горищі старі австрійські газети є прямою ознакою історичної європейськості. До настрою міста додались сині із зірочками сподівання. Деякі фасади від тих сподівань щиро помалювали дешевою фарбою, а чиновники купили собі блискучі костюми і шовкові краватки для закордонних поїздок. Ентузіасти хотіли навіть повернути на герб міста пиляву Потоцьких, але вже такої радикальної інтеграції їм не вийшло. Старші товариші нагадали їм про закатованих європейськими феодалами вітчизняних кріпаків.
А потім настрій різко пішов до відмітки «весело». До міста прийшли гроші «швидких інвесторів». Почалось масове будівництво, а зарплати зросли. Дрібна торгівля стала приносити недрібні прибутки. Барижно-будівельний Франківськ розсівся по кав’ярнях і барах і розкинув по площах і вулицях усі свої понти. Але сидіти прийшлось недовго. Причвалала криза і «швидкі інвестори» швидко повтікали на захищені ринки. Від веселого міського настрою залишилась наклеєна рекламна посмішка. Трошки кривувата, подерта і вицвіла, але яка вже є.
Місто вирішило: якось буде. І навіть прихід до влади у столиці нелюбого політика місто сприйняло зі стоїчним фаталізмом старого гуцула. Мовляв, все сі круте, все сі верте… Доживемо до «двадцять-дванадцять», а там або кінець світу прийде, або чемпіонат. Такий от міський настрій.
Comments are closed.