Усе починалося не так вже й давно. Cім’я наша була середнього достатку і ми, як і більшість населення СРСР, збирали гроші на машину все життя. Перший раз ми майже дійшли до спільного оргазму, але начальник татового цеху вирішив, що вишнева «четвьорка» йому ближче по духу, і ми знову обмежилися вирізанням картинок зі спортивними тачками з мадярського журналу «Кепеш спорт». Роки йшли, тато з мамою далі збирали гроші, машини дорожчали рівно настільки, що нам не вистачало 300 рублів. Тоді я прийняв вольове рішення – вламати батька поїхати до Тернополя на автобазар. Бо сусід казав, що так дешево, як у Тернополі, не знайдеш ніде, а вибір – «сумашедший».
Ми приїхали раненько. І мені моментально в око впала красуня – 21‑а «Волга», чорного кольору, з хромованими буферами, прямо американське кіно про мафію. Ми з татом «шарили» в автомобілях рівно настільки, щоб відрізнити колесо від руля, і тому вибирали не довго. Віддали 700 доларів і поїхали на ній додому. Якоїсь холєри на десятій хвилині подорожі перестала натискатися педаль зчеплення. Ми й не підозрювали, що це був початок довжелезного курсу освоєння автомобільних секретів.
Тато зі злості тупнув ногою в підлогу, і нога провалилася вниз. Під його підошвами шваркотів розігрітий асфальт, а з боків підлоги звисали шматки ганчірки, яку продавці вмурували з якимось гіпсом, щоб заховати діру. Тато перестав дивитися на дорогу та з жахом тріпав ногою, сподіваючись повернути собі кінцівку. Машина виїхала на зустрічну смугу, я хапнув кермо та потягнув його у свій бік, але побачив, що амплітуда руху руля була трохи дивною. Я крутив в один бік, а машина їхала в інший…
У цей момент перед нами показався Зборівський пункт ДАІ. Два стражі дорожнього порядку плювали сємки і сумно дивилися на «Волгу», яка наближалася до них, ніби Армагеддон. Один із них вийняв полосатий патичок і показав, де парканутися. Тато натиснув на гальма, але машина зі свистом проїхала мимо офігев-ших даішників і покотилася далі в бік Львова. Хлопаки заскочили в жигуль, і зачали нас наздоганяти. Ми, яко законослухняні громадяни, хаотично перебирали в голові варіанти – як зупинити того циклопа. Врешті – повідкривали двері, висунули ноги і почали гальмувати каблуками. Оскільки я був у кедах, то вже через двісті метрів гальмував шкарпетками. Врятували всю цю історію татові шлюбні мешти, які він вбирав раз на рік – на сьвєто…
Менти під’їхали, уважно вислухали нас, співчутливо переглянулися, копнули нашу «Волгу» в колесо, після чого одному з них на ногу впало півкіля зборівского лайна, і поїхали назад. Фразу одного з них я не забуду ніколи – «Ну й лохи ті львівські!».
Ця «Волга», напевно, потрапила б до «Книги рекордів Гіннесса», бо ніхто в історії не їхав з Тернополя до Новояворівська вісім годин. Втім, пізніше я побив той рекорд, коли мандрував на «Побєді» до Берліна – про це можете почитати у книжці. А «Волга» кожен день вимагала до себе хірургічного втручання. За два роки роботи їй поміняли все. Мені стало не цікаво їздити на нормальному автомобілі, я почав шукати пригод на свій зад. Але про це вже іншим разом.
