Карантинна бездіяльність навіть дорослих людей підриває на щось таке дитяче. Ось подруга розшиває бісером свій антивірусний намордник. Спочатку сказала, що зробить «візеруночок». Але замість орнаментальних ліній вимальовується якась потвора. «Це хто в тебе такий?» — питаю. «Каліфорнійський грипопотам», — відповідає мала і пропонує: «Хочеш, я й на твоєму щось таке втну?». «Ага, — погоджуюсь, — утни симпатичну мікробку. З мордочкою, як у легеневого тифу і з хвостиком, як у легеневої чуми. Буде прикольно».
Це сьогодні, а вчора ми розважались пошуками найбридкішої марлевої пов’язки. Знайшли страшне чудо, прошите капроновою ниткою. А ще помітили в місті людей зі смішними наморд-никами, на поверхні яких при диханні виникає щось на штиб пащі. Одна дівчина в такій масці намагалася теревенити по телефону. Незабутнє видовище. Ми її спробували сфотографувати, але та почала вересканити і відвертати обличчя. Тому й виникла ідея «гламуризації» намордників. Щоправда, крізь бісер важко дихати. Але хто казав, що буде легко? Ото ж бо.
Намордники дещо розвантажили вуличні емоції. І красиве, і потворне тепер сховане за прямокутними шматками тканини. Зате легше класифікувати місцеве населення. Тепер воно складається з 1) людей зі стандартними намордниками, 2) людей із саморобними неправильними намордниками, 3) людей із саморобними правильними намордниками, 4) людей з чимось, що нагадує намордники, 5) пофігістів без намордників. Останніх все ще більшість, що вселяє надію на виживання нації в епоху штучно створеної і передвиборно підсиленої паніки.
Паніка, до речі, розкішна й різноманітна. Чутки — дебільніших не буває. Ось два підстар-куваті чоловічки один одному втирають про біологічну зброю. «То все еф-ес-бе, — каже перший. — То вони кинули бонбу на нас, щоб ми не голосували». «Вони бактерії вийняли з могильника і розкидали з вертольотів», — погоджується другий. Ще кілька добродіїв у куфайках слухають цей діалог з неприкритими наморд-никами писками. За кілька годин вони повернуться додому і там розповідатимуть про бонби, могильники й вертольоти.
У кафешці зустрічаю компанію веселих медиків. Себто, це я знаю, що вони за освітою медики, а так вони на медиків не дуже й схожі. Вони якраз допивають третю пляшку підозрілого коньяку. «Що святкуємо?» — запитую я в людей без білих халатів. «Еп-підемію», — невпевнено відповідає один з них. «Та ну?» — дивуюсь я і висловлюю сумнів, що якась там епідемія взагалі присутня в богоспасенному Франківську. «Та то понятно, — махає рукою один із веселих пияків. — Але ж сказали, що епідемія. Значить, епідемія. У всіх є начальство». Я прополіскую ротову порожнину тридцятьма грамами коньяку і погоджуюсь: «Є начальство».
«Значить і епідемія є!» — каже той, хто розливає. І мені важко з ним не погодитись.
