Марія Микицей: «Я не пишу — я бачу»

Перший свій віршик вона склала ще у школі, тоді радянській. Вчителька задала вивчити на вибір «щось про війну». А дівчинка геть не хотіла нічого ніде обирати й сама накидала десь з вісім рядків. Отримала п’ятірку. Імені автора ніхто не питав…

У четвер, 14 березня, Марія Микицей презентувала у франківському КМЦ «Є» свій роман «Трофей на довгу пам’ять». Минулого року за цю прозу вона отримала міську премію імені Франка.

Досьє Вікіпедії

Марія Микицей — українська поетеса, журналістка. Зараховується до так званого Станіславського феномену.

Народилася в Івано-Франківську. Закінчила фізичний факультет Київського державного університету.

Авторка двох збірок верлібрів: «Саламандра» (2001), «У затінку шафранів» (2006), одна з авторів альманаху «Станіслав плюс два» (2002), учасниця міжнародних літературних фестивалів і поетичних читань. Друкувалась у часописах «Четвер», «Дзвін», «Лель», в антології «Цех поетів».

Її вірші перекладалися російською, німецькою та польською мовами.

— Маріє, після фізичного факультету — і в літературу, в журналістику — чому раптом?

— Ну, не всі фізики працюють за фахом, а себе я й зараз не вважаю ліриком. Чим завдячую фізичній освіті, так це баченням світу та структурованим мисленням. Збиралася бути або астрофізиком, або дослідником сфери елементарних частинок. Але за п’ять років виявила, що то не моє. Виникло відчуття, що фізика вже дала мені все, що могла.

На п’ятому курсі я їхала на перед­дипломну практику до інституту ядерних досліджень. Добиратися треба було з пересадками, погода була паскудною. Ще тільки їду, а вже не хочу. І от в якомусь черговому тролейбусі я просто побачила вірш. Ще покрутила головою, бо думала, що його мають бачити всі пасажири. Ні — тільки я. Вірш був білий — верлібр. Я його потім записала, мені сподобалось. Я й зараз віршів не пишу — просто бачу.

— Часто буває?

— Зараз уже рідше. Верлібр потребує високих енергій, тонкої душевної структури. Це треба підтримувати. Можливо, раніше, було більше спілкування, бо працювала в різних виданнях, писала багато різнопланових матеріалів. Я, до речі, і в журналістику потрапила завдяки поезії — виграла конкурс віршів у газеті, а потім була там же редактором відділу, писала про все, на будь-яку тему, любе. Зараз роблю газету в нашому обласному управлінні МНС — сама пишу, редагую, верстаю…

— Добре, що є така вдача — бачити вірші. А проза? «Трофей на довгу пам’ять» — теж у тролейбусі з’явився?

— Майже так само — бачиш, як фільм. Ну, десь на 70 %. Хоч я сідала за комп’ютер і не знала, про що буде наступний абзац. Мені це подобається, завжди подобалося. Отже, ти сідаєш (бо вже ніби ж почала, треба продов­жувати), читаєш попередні рядки, трохи чекаєш, а потім вмикається таке собі кіно — залишається тільки записувати. Це таке відчуття, ніби крила виростають. Якщо чесно, то я ж не письменниця, я глядачка: подивилася — написала.

— Невже жодних мук творчості?

— Чому? Є одна річ, яку я пишу вже купу років. Уже такого там накрутила, що вирішила відкласти, написати щось інше. От і вийшов — псевдороман.

— Чому псевдо?

— А я ж не знаю, як треба писати романи. Мені здавалося, що якісь інші, правильні письменники, зробили б це по-іншому, зовсім не так. Написала за кілька місяців, можна сказати швидко та легко, але життя над реальністю — це капець.

— І в чому капець?

— Коли живеш нормальним життям, ходиш на роботу, маєш якісь домашні справи, спілкуєшся з друзями і водночас мусиш перебувати зі своїми героями у тій вигаданій реальності — це якась шизофренія. А воно ж як справжнє! Таке враження, що можна підійти до тих героїв, доторкнутися чи зустріти їх на вулиці. Вони постійно десь тут поруч. Коли ти одночасно і там, і тут, треба швидко перемикати мозок. Добре, що фізика нікуди не поділася, вона допомагає структурувати думки, перемикатися на різні частоти. Жити на дві реальності важко — тепер я розумію справжніх акторів, у них дуже складне життя.

— Є читач, для якого, власне, це пишеться? Журналісти, в ідеалі, свого читача знають майже в обличчя. Письменники часто кажуть, що знають, для кого написано — стать, вік…

— Ні, я цього не можу сказати. Мають бути відчуття й вони повинні бути абсолютно адекватні — емоції, бачення, викладення. Редагую також не дуже, не дописую, не домучую. Наприклад, у мене давно є віршик без закінчення. Так і лежить, чекає, поки я те закінчення побачу. Інакше немає сенсу.

— У романі є знайомі, друзі, може, є сама Марія Микицей, чи ні?

— Там зібрані образи, загалом вигадані. А головна героїня? Звичайно, є щось від мене, принаймні, сприйняття світу й чоловіків. Але ототожнювати нас не можна — вона все ж таки придумана. Якби ще одне життя — було б їх дев’ять, як у кішки — то можна було б одне прожити саме так, як вона.

— У вас є найулюбленіша книжка? Така, що знаєш напам’ять, але час від часу повертаєшся, перечитуєш?

— Звісно є. Аналітична геометрія.

— Ну цього я вже точно не розумію — як можна перечитувати підручник?!

— Це класно! Алгебраїчні формули знаходять своє втілення в геометричних лініях. Коли мені все набридає, я відкриваю «Курс аналітичної геомет­рії» і світ стає на місце — там усе чітко, правильно. Іноді ще читаю квантову механіку, але вона трохи складніша, треба напружуватись.

— Знаю, що ви написали ще й дитячу книжку — «Будинок, який умів розмовляти». Для малих писати важче чи вам все одно? Далі буде?

— Просто записала історії, які розповідала синові, коли він був ще маленьким. Часто намагалася додавати до відомих, багато разів прочитаних казок щось своє, а він мене на цьому ловив і поправляв, бо знав усе напам’ять. Тоді стала придумувати власні історії. А сам «Будинок» виник завдяки моїй добрій колежанці, чудовій есеїстці та поетесі Галині Петросаняк. Я їй за це дуже вдячна. Є початок, а там подивимось…