Я більше ста історій вам повідавЗі свого повсякденного життя.Я снідав з вами подумки й обідав,Ми віртуально стали як сім’я.
Ділився фактами зі світових баталій
Героїв спорту, що несуть добро,
Що люблю запах лісових конвалій
І більш за все я ненавиджу зло.
Ми говорили про традицій силу,
Що нам дістались ген від прадідів,
Про людське прагнення до спокою та миру
І про любов, що притаманна всім.
На всіх ми з вами були континентах,
Ми знаєм їхні страви і їх смак,
І маємо вагомі аргументи,
Щоб скептиків рознести в «пух і прах».
Хтось каже, що чуже таки смачніше,
Що піца корисніша за рулет.
Я не скажу, що чиєсь таки гірше,
Але що краще маминих котлет?
Вареників, грибочків на сметанці,
Борщу, кров’янки, сала, голубців,
А свіжина, підсмажена на смальці?
А півник і петрушка в холодці?
А на копчених ребрах суп з горохом?
Капуснячок на тих же реберцях,
Воно лиш розгубилося потроху,
І ми не маєм власного лиця.
Піцерії, бістро і суші-бари,
Є на взамін шинків чи там корчми.
Туристи не залишуть тут доляри,
Їм треба саме те, що маєм ми.
Ця бесіда ведеться вже роками,
Про комплекс меншовартості у нас.
Ми перестали бути козаками
І колу п’єм, а не узвар чи квас.
Себе нам треба знову полюбити,
Героїв не шукати у чужих,
Ми і без них всі зможемо прожити,
Знайшовши в противагу їм – своїх.
Бо ця земля багата на таланти,
Спортсмени, науковці, лікарі,
У нас є геніальні музиканти,
Що виросли й живуть на цій землі.
На цій землі з вишневими садами,
Де степ, ліси, де гори і моря,
З безмежними пшеничними ланами
І мовою, як пісня солов’я.
Ми любим батька, матір і родину,
Ми є терплячі, та до певних меж.
Не любим, коли гноблять Україну,
Вона воскресне – як Христос воскрес.
Щасливий я, що мав таку нагоду
Доносити до вас свої думки,
Історії з рецептами народу,
Що тут в Карпатах вже живе віки.
Це вірш чи сповідь – вже немає значення,
Та колективу, що є мій партнер,
Кажу я не прощай, а до побачення
Редакції газети «Репортер»!
З повагою, ваш
Роман Вірастюк
