В Івано-Франківську його добре знають як журналіста, громадського діяча, розповсюджувача книжок і просто як добру людину. А нещодавно Любомир нагадав усім, що перш за все він поет. Майже через 14 років вийшла друга збірка поезій Стринаглюка «Бентежні видива».
— Любомире, одразу й перше запитання — чого так довго чекали з книжкою?
— Поезія має з’являтися саме тоді, коли їй час. Вона не може писатися на замовлення. Я великий супротивник таких писань. Це серйозна річ, і я дуже відповідально ставлюся до праці зі словом. Слово — це матеріал, який нам подарував Бог. Перед словом відчуваю велику відповідальність. Мене прикро вражає, як багато людей безвідповідально ставляться до того, що вони говорять і як. У Святому Письмі написано: «За кожне слово маємо дати відповідь». І слова мають вплив.
У студентські роки я вивчав пійоративну лексику, тобто ненормативну. Вряди-годи я поновлював цю цікавість. Виявляється, що ненормативна лексика впливає на генетичному рівні. Тобто матюки руйнують наш генотип, впливають на спадковість. Прикро, що цього не знають. Лихослови руйнують своє майбутнє, і це доведено науково.
— Але в сучасній літературі інколи не обходиться без матюків. Як до цього ставитесь?
— Якось про мене сказали, що я одразу витворив свій стиль. У мене є вчителі, які вплинули на мене. Я до них повертаюся й люблю: Павло Тичина, Володимир Свідзиньський, Василь Стус, Ігор Римарук, Василь Герасим’юк — саме його вважаю найвизначнішим поетом сучасності.
Те, що зараз поети беруться легковажити чи вводити у свій текст такі слова задля епатажу, художнього ефекту, чи через те, що це є модно, з часом пройде. Як не перейде, то нехай не ображаються, але думаю, цими речами в майбутньому вони не будуть пишатися.
Не хочу виглядати моралістом у літературі, бо вона взагалі не може повчати як жити.
— До збірки «Бентежні видива». Про що вона?
— За ці 14 років були різні теми, які мене цікавили. Мінявся й я. Найосновніший знак, яким пронизані вірші, — знак тривоги. Тобто той стан, яким пронизана наша сучасність. Той знак тривоги обумовлений цим передапокаліптичним відчуттям, яке все ж таки є. Хочемо чи не хочемо, але є багато знаків, що всі ми наближаємося до кінця. І через це є тривога. Якщо людина чесна, відповідальна, живе по правді, то їй нема про що тривожитися, вона вловила суть реальності. Коли живе видивами, а поезія в якомусь сенсі і є видивами, тоді має про що тривожитися.
Зараз є радість, що збірка вийшла, але тяжко, що треба поспішати ще щось сказати. Ще багато чого тримаю у собі.
— Це відчуття несказаного означає, що наступна збірка вийде значно раніше?
— Я вже її пишу. Як на те буде Божа воля, можливо, вийде наступного року.
— А коли чекати прози?
— Не так давно я анонсував, що буде ще одна книжка. Скоріш за все, есеїстична. Хотів би написати про певні знаки сьогодення, які багато людей не зауважують. Наприклад, знак техногенного контролю. Ми поступово віддаємо своє життя в руки певної віртуальної реальності. Введення біометричних паспортів тому підтвердження. Питання в тому, як використовувати той чіп з інформацією. З одного боку, він би мав спрощувати життя, а з іншого — через нього можна впливати. Це вже проблема, бо так у нас можуть забирати свободу, право вибору, індивідуальність. Це робить нас людьми підконтрольними. Мене переймають цінності, які мають бути недоторканними для людини. Відчуваю моральний обов’язок на це відреагувати. Залякувати нікого не буду — над цим і без мене уже працюють інші.
— Про поетів, як вплинули на вас, ви сказали. А що читають ваші діти?
— Вони не так люблять книжку, як ми з дружиною. Можливо, це прийде з часом. На жаль, молодь зараз не читає. Це сумно. Знаю, про що говорю, бо сам займаюся розповсюдженням книжок, маю книгарні.
Мабуть, нема хороших письменників, якщо їх не хочуть читати. Якщо ми, люди, які пишуть, не знаходимо тих слів, які б могли зацікавити, то це наш недогляд. Я дуже багато спілкуюся зі старшокласниками. Прекрасні діти, мудрі. Не треба думати, що вони обмежені чи розбещені. Це все стереотипи. Ці діти прекрасні тим, що вони вільно думають, чого не було в нас. В якомусь сенсі нас ламали, і ми мусили жити подвійними стандартами. А ці діти — ні. Вони мислять прагматично, раціонально. А ми були ідеалістами.
— А всі нарікають на державу…
— Це дуже зручна позиція — чекати на те, що тобі хтось щось зобов’язаний. Оскільки наша держава ще досі не перейшла процес встановлення, то є безумством вимагати від неї того, чого вона не може дати й наразі не дасть.
— До речі, ваші книгарні більше релігійного спрямування. І виглядає, що в останні роки такої літератури стає більше…
— Справді релігійної літератури більшає. І я хочу зламати стереотип, що християнські книжки — поверхневі, емоційні, примітивні. Християнство — це та підвалина, на якій стоїть наша культура. Тому релігійна література не може бути поверхневою. А людина, яка молиться, не може бути поганою. Для того, аби давати їй можливість ставати кращою, наближенішою до Бога, я й взявся за цю справу.
— Чим сьогодні особливо переймаєтесь у громадській діяльності?
— У рамках проекту «За тверезість і чистоту життя» ми разом з отцем Русланом П’ястом виступаємо по школах міста, спілкуємося зі старшокласниками. Розповідаємо про небезпеку алкоголю. Мене це дуже переймає. Хочу застерегти і своїх дітей, і інших. Переглядаємо фільми, роздаємо анкети і діти їх заповнюють. Відповіді вражають. Вже від 12 років деякі мають досвід вживання алкоголю.
Будемо ініціювати громадські слухання, бо це велика проблема. Також робимо акції проти абортів, збираємо підписи.
