Щойно Верховна Рада проголосувала за «мовний» закон, у Франківську почалися акції протесту, а дехто навіть поїхав до столиці. Тоді почали багато говорити про піар на цій темі. Насправді, я розумію, що така ситуація вигідна всім: і владі, і опозиції. Але говорити про те, що хтось заробляє на цьому зайві голоси, я б не стала. Невже наші люди більше проголосують за ту політичну силу, яка виставить під Українським домом більше прапорів? Навряд.
Можливо, саме тому, коли представники трьох фракцій міськради зібралися до Києва, ніхто не взяв із собою партійних прапорів. Ми взяли більше десятка державних і прапор Івано-Франківська. Справді, державної символіки там бракувало, бо майже скрізь майоріла партійна…
Минулого четверга франківців у столиці була майже сотня. Зокрема, 22 депутати й мер, який сподівався, що проведе сесію. Та оскільки не назбиралося кворуму, то він дуже швидко покинув Український дім. Депутати не вбачали, що виїзна сесія необхідна, тож багато з них просто не поїхали.
Звинувачувати міську раду в тому, що вона не спромоглася провести там сесію, я не буду. Та сесія нічого б не змінила. Обранці просто разом з усіма промучилися б дві ночі в автобусі (чи у своїх джипах) і один день — під палючим сонцем. А приїхавши додому, разом з усіма, спитали б себе: навіщо я туди їхав?
А й справді. Що ми хотіли та що отримали?
Хотіли не стояти осторонь, побачити й відчути, що зараз робиться у столиці, висловити свою позицію, підтримати голодуючих. Хтось хотів довести, що він не працює на Ківалова, хтось мав справи у Києві, ще хтось ніколи не був у столиці та мав нагоду нарешті там побувати, хтось просто нудився вдома.
Що ми побачили? Нардепів-голодувальників — вони стояли на сходах, зустрічали нас і дякували за підтримку. Нардепів-піарників — вони ходили по натовпу, спілкувалися, давали завдання, відповідали, обіцяли. Сотні людей з партійними прапорами…
Зараз не можна говорити про розчарування, бо ніхто вже давно не зачаровується. Нема в кому. Ми приїхали самі. Нас ніхто туди не кликав. І там ми побачили таких самих. Люди, які жили під Українським домом, організували там кілька секторів. Якщо подивитися справа наліво, то в перший сектор був заслоном для «Беркута». Там постійно чергували 15-20 людей, аби зашкодити розгону акції. Другий — «Не будь байдужим», тут роздавали українську літературу, в планах письменники мали проводити презентації книг чи журналів. Третій — харчоблок, сюди приносили їжу та воду. Четвертий — «Руки геть від мови», там роздруковували та розвішували новини. П’ятий сектор — оргкомітет: можна було зареєструватися та обмінятися телефонами. Там же бачила скриньку для пожертвувань — усі витрачені кошти ретельно записувалися. Шостий сектор був відпочинковим, тут можна було поспати чи просто полежати.
Виглядало, що люди планують бути тут довго. І вони зовсім не переймалися тим, що це нікому, крім них самих, не потрібно.
Зараз там багато чого змінилося. Людей витіснили з-під стін Укрдому на сходи. Тут вони вже не сховаються від дощу чи сонця. Політики пішли звідти до телестудій. Простих людей там побільшало, кількість голодуючих зростає…
Сьогодні, згадуючи цю поїздку, я розумію, що моя присутність (чи відсутність) на місці нічого змінити не могла. Зрештою і їхала я туди не через мову, а через себе. І не шкодую. Бо побачила, що в нас ще є ті, яким не байдуже. Їх мало, але вони є. А якщо вони будуть, то шанси на те, що їх стане більше, тільки зростатимуть.
P. S. Відколи звідти пішли партії, там більше немає партійної символіки. До спротиву почали долучатися письменники й музиканти. А влада, опозиція? Схоже, вони вже усіх дістали.
