Нещодавно повернувся із кримського відрядження. Там мені пощастило познайомитися із цікавезними людьми, закоханими у море й вітер. Їхнє заняття – не з дешевих, адже вартість обладнання та екіпіровки кайтсерферів, а саме так вони себе називають, дає фору навіть гірськолижному спорядженню.
Кайтсерфінг (англ. kite – повітряний змій, surfing – катання на хвилях) – це коли спортсмени носяться по воді на дошці, керуючи спеціальним крилом-змієм. Зазвичай вони облюбовують безлюдні місця з хорошим вітром і неглибокою водою. Затоки, лимани – це їхнє. До Криму приїздить купа люду – крім наших, ще є росіяни, чехи, бельгійці, багато інших.
У безлюдних місцях (а мілкотою звичайного туриста не привабиш), починаючи вже з середини травня, виростають справжні наметові не просто містечка, а цілі міста фанатів кайтсерфінгу. І так вони стоять аж до середини жовтня. Тут є практично все: кафешки, інтернет, імпровізовані душові кабінки, такі ж дитячі майданчики. Є такі серфери, які залишають власний бізнес на дітей чи друзів і живуть біля моря по півроку.
Я не зміг побороти бажання стати на дошку з крилом. Кайт – це крило на стропах із надувним переднім кантом-каркасом і планкою управління для рук. Від параплану його відрізняє саме цей надутий кант. Розміри є різні – залежить від ваги спортсмена й сили вітру – від 6 до 18 метрів у розмаху.
Зрозуміло, що на мої 130 кг кант знадобився найбільший. Ще й вітру майже не було. Довелося спершу пройти теоретичний курс на піску. Там я керував кантом відмінно – можливо тому, що в дитинстві багато бігав із повітряним змієм. А от із практикою виявилося важче. Наступного ранку, коли вітер гнув намети, мене повели до моря. Інструктор притримував дошку, а я виводив крило на старт. І щойно зафіксував праву ногу в кріпленні, як вітер змінив напрямок. Можна було залишитися без ноги. Гострий біль і миттєвий набряк – усе, покатався. Я зняв спорядження і побрів до табору.
Поки чекав інших, розпалив вогнище і потихеньку смажив на вогні кукурудзу. Вітер стихав, на запах почали сходитися кайтсерфери. Пригостив їх їжею свого дитинства. Як виявилося, ніхто з них ніколи у житті не пробував печеної на вогні кукурудзи. Рішення було прийнято одноголосно – в кінці тижня робимо кукурудзяну вечірку.
Привезли приблизно 200 качанів кукурудзи солодкуватого сорту. Я смажив і розповідав їм те, що знаю про кукурудзу. Про те, що це найдавніша хлібна рослина на Землі. У 1954 році в Мехіко, на глибині 70 метрів були знайдені фрагменти кукурудзи, датовані 60 000 років до н.е. Саме тому її батьківщиною вважають Мексику. Кукурудзу використовують для різних потреб: в їжу, на корм худобі, для виготовлення ліків, спирту, пластмаси, целофану, паперу та ще багато чого.
Люди їдять її у період молочної стиглості – тобто зараз. За поживністю саме в цей час кукурудза перемагає всі овочі. Спробуємо запекти її на вогні.
Усе просто. Беремо по два качани на людину – цього вистачить. Чистимо від лушпиння, оббираємо волосінь з початку та з боку облому від стебла настромлюємо на шампур або просто на загострену паличку. Смажимо, повільно покручуючи, щоб вона рівномірно стала бордовою, а згодом – темно коричневою. Аж коли зернятка почнуть тріскати, знімаємо, солимо, їмо. Смачного!
До речі, я вже третій день вдома, а мої друзі-екстремали й далі скуповують кукурудзу на базарі…
