Кожна влада має свою «козирну тему». Правителі держав не виключення з цього правила. Войовничі народи минулого, на кшталт римлян чи германців, любили військові забави і зброю, морські держави гордились своїми лінкорами і авіаносцями, теперішній грузинський президент затято воює зі злодіями в законі, а кремлівські лідери будують Сколково і амурський космодром, мріючи про відродження державної величі. Українська влада не виключення. Вона теж має свій мейнстрім – проведення спортивних змагань. Євро-2012, молодіжний чемпіонат з легкої атлетики, а в перспективі – зимову Олімпіаду. Тому, поки сусіди затялись на ракетах і злодіях, в нас ростуть бетонні чаші стадіонів.
У мене такі тенденції породжують асоціації з Латинською Америкою півстолітньої давності. Там теж будували грандіозні «ігродроми», а правлячі еліти структурувались за приналежністю до футбольних клубів. Взагалі, Україна початку ХХІ століття дуже «латиноамериканська». Тіж кричущі контрасти між бідними і багатими, таж сервільна залежність від великих держав, теж фіскальне адміністрування, розцяцьковані до несмаку генеральські мундири, політики з плебейськими манерами і Юлія Тимошенко як бліде «повторення» Евіти Перон. Якби нам ще й карнавал національного масштабу… Але в нас замість національних карнавалів мітинги і майдани. Теж, між іншим, непогана забава. Тим більше, враховуючи фатальні відмінності в кліматі.
Мова про те, куди ми йдемо і що ми будуємо. Це вже майже непристойні питання, тому що десь «за замовчуванням» передбачають непристойні відповіді. Але без бачення майбутнього розповзається і гниє теперішнє. Якщо народу сказати, припустімо, що ми будуємо державу-смітник, народ зовсім перестане працювати. Тому що вільній праці необхідний світлий горизонт сподівань. Тому що навіть палац, збудований на території смітника, не зовсім палац. Скоріше велика буда для доглядача за смітником. І це глухий кут.
Значить треба поставити календарні «маячки». Позитивні і фестивальні. Й перші з них поставлені. У 2012 році буде європейський чемпіонат, потім легкоатлетичний. На нашій вулиці настане свято. До нас приїдуть гості. Буде випито мегалітри пива і горілки. Українські жінки народять тисячі темношкірих громадян. Високі технології, щоправда, з цього не народяться. Але, принаймні, хоч якась приємна перспектива. Образ майбутнього, у якому не лише сірі і чорні фарби. Не тільки димні труби і вітрини з емульгованою ковбасою.
Івано-Франківськ, зрозуміло, навряд чи стане олімпійською столицею, але ж ми стільки років балакали про туризм. Якщо направду Олімпіада прийде в Карпати – а чому б й ні? – місто заробить товсті гроші навіть на розміщенні тих гостей, які не помістяться у Львові і на гірських базах. Та й альтернативи в нас немає. Ракети і комп’ютери на Прикарпатті вже точно збирати не вийде. Для культурного «вибуху» в нас надто вузька споживацька база. Тому нам воленс-ноленс треба робити ставку на спорт. Як на противагу барижній «культурі торгових центрів». Інакше наше місто перетвориться на територію двох базарів, один з яких буде продавати іншому харчі, а той першому – лахи.
Нам не вийшло жити в країні-локомотиві, не вийшло побудувати країну-салон. Що б ми не робили з нашим «вагоном», у нас виходить лише черговий плацкартний варіант. Зі всіх відомих світові різновидів модернізації Україна, як бачиться, обрала так звану «ліниву модель», притаманну курортним країнам Південно-Східної Азії. Така модель передбачає політику заохочення гостей і «гостьових» капіталів певними ексклюзивними забавами. Тим доречніші стадіони як універсальні місця уможливлення. Буде де бавитись.
