У старому Станиславові була значна вірменська колонія. Спочатку вірмени мешкали у середмісті – під захистом фортечних стін. Пізніше облюбували Лисецьке передмістя. Початок шляху до Лисця був забрукований каменем з Бистриці-Солотвинської, через що дорогу називали Брукованою. Паралельно вживали назву – Вірменська. Наприкінці ХІХ століття виникла мода перейменовувати вулиці на честь видатних діячів. Брукована / Вірменська отримала назву Казимирівської – на честь польського короля Казимира ІІІ Великого (1310-1370). Саме він загарбав Галичину, а ще заснував Краківський університет.
Фото: Микола Волков
Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького
На поштівці станиславівського видавця Клямпфнера бачимо перспективу вулиці Казимирівської. Її прикрашає елегантна кам’яниця, що стоїть на розі з вулицею Кривою (тепер будинок Мазепи, 24). Колись давно тут мав садибу вірменин Каетан Антоневич. Протягом 1850-1890-х років нерухомістю володів українець Юліан Дейчаківський. А в нього будинок викупив єврейський купець Юліуш Бар, який усе завалив та в 1910 році спорудив цілий палац. До речі, його монограма і дата будови викладені у вестибюлі кам’яниці.
То був звичайний прибутковий, або чиншовий будинок, приміщення якого Бар здавав різноманітним орендарям. На поштівці видно рекламу одного з них – банку Вальдмана. Перед приходом совітів кам’яниця належала вже якійсь пані Штайнер. Згідно з переписом, там було 10 квартир.
Літом 1950-го на першому поверсі відкрили клуб комунальників, яким опікувалась обласна профспілка працівників житлово-комунального господарства. Там працювали всілякі гуртки, співав хор комунальників. Заклад був популярним і навіть потрапив у знамениту пісню Тризубого Стаса «Рідне місто». У 2004 році клуб комунальників примусово виселили з приміщення на підставі рішення господарського суду.
Кам’яницю на Мазепи, 20 спорудила вірменка Антоніна Грегорович у 1892 році. Змінивши кілька власників, будинок опинився у володінні купця Маврикія Ґеніґсберга. Йому пощастило знайти поважного «квартиранта»: на поштівці є овальна табличка над входом із зображенням орла – герба Австро-Угорщини. Це тому, що з 1907 року у кам’яниці замешкала Друга цісарсько-королівська гімназія з польською мовою викладання. У міжвоєнний період вона стала Першою польською гімназією імені Мечислава Романовського. Серед її викладачів згадаймо вчителя української мови Миколу Лепкого (рідного брата письменника Богдана Лепкого) та голову Наукового Товариства ім. Шевченка в Австралії Івана Рибчина. Хоча гімназія вважалася польською, там навчались і українці, і євреї – наприклад, майбутній письменник Горацій Сафрін. Його збірки гуморесок «При шабатових свічах» і нині перевидаються у Польщі. Після війни гімназію закрили, а кам’яницю перетворили на житловий будинок.
Тепер порівняємо зображення. Перше, що кидається в очі, це брудна дорога на австрійській поштівці. Можливо, вулиця й була колись Брукована, та з-під багнюки та гною бруківки не видно. Тепер там ніби є дорога та… вже традиційний затор.
Обом описаним кам’яницям пощастило – вони вціліли. Залишився незабудованим навіть невеличкий скверик між ними. Погодьтеся, для Франківська річ небуденна і, на жаль, рідкісна. У сучасному будинку № 20 видно, що кілька вікон стали значно ширшими. Простінки розтесали ще за Польщі – аби покращити освітленість класів. А от білі рагульські вікна повставляли уже тепер.
