До цього часу ми друкували лише горизонтальні поштівки. Втім, для ілюстрації статті про нашу катедру довелося взяти вертикальний вид, оскільки інших в нашому розпорядженні немає.
Фото: Микола Волков
Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького
Повна назва цього храму – архікатедральний собор Воскресіння Христового. Слово «архікатедральний» значить те, що у храмі архієпископ має свою кафедру, на який служить. Звідси й популярна народна назва церкви – катедра.
Спочатку храм будувався як єзуїтський костел. Цей римо-католицький чернечий орден займав сильні позиції у Станиславові і користувався підтримкою родини Потоцьких. У 1720 році розпочали рити котлован під фундамент. Невдовзі, за твердженням історика Заленського, робітники наштовхнулись на скарб – скриньку з 14 тисячами золотих монет. Половину забрав собі власник міста Юзеф Потоцький, а решту люб’язно призначив на будівництво костелу. Звідки гроші, запитаєте ви. Версія Заленського – раніше на тому місці стояв невеличкий дерев’яний замок Потоцьких. Хоча інші дослідники про цей випадок не згадують.
17 листопада 1729 року храм освятили під ім’ям Святого Духа і Непорочного Зачаття Найсвятішої Діви Марії. Він був багато декорований всередині та мав цілих сім каплиць. Фахівці відносять храм до споруд, зведених у стилі австро-баварської школи бароко.
Нам невідоме прізвище архітектора, але він допустився значних помилок. У 1752 році, через слабкі фундаменти, храм вкрився тріщинами і погрожував завалитися. Довелося повністю розбирати споруду, посилювати фундамент та мурувати усе заново. Відбудову очолили інженери-фортифікатори Станіслав Потоцький (за сумісництвом власник Станиславова) та Христіан Дальке. Роботи тривали до 1763 року. А деякі польські дослідники, вказуючи на схожість нашого храму із єзуїтським костелом у Кременці, припускають, що архітектором міг бути Павло Гіжицький.
Після ліквідації ордену єзуїтів у 1773 році, храм передали для задоволення духовних потреб станиславівського гарнізону та учнів місцевої гімназії. Від 1849 року у колишнього костелу новий господар – українська греко-католицька громада. Тоді ж храм перейменували. Він став церквою Воскресіння Господнього. Втім, військових та гімназистів латинського обряду теж не забули – їм «зарезервували» два вівтарі та дозволили проводити тут служби.
Своєю буллою від 25 березня 1885 року папа Лев ІІІ створив станиславівську єпархію на чолі з єпископом Юліаном Пелешем. Відтоді храм став кафедральним, тобто катедрою.
Від 1946 до 1990, у зв’язку з ліквідацією в Україні греко-католицької церкви, храм був православним. Після відновлення УГКЦ їй повернули і головну культову споруду єпархії.
Тепер переходимо до поштівки, яка датована 13 травнем 1904 року. Її випустив станиславівський видавець Шраєр. Від сучасного фото вона відрізняється формою куполів. Після руйнувань Першої світової війни протягом 1922-1923 років провели реконструкцію споруди, під час якої барочні шоломи веж замінили стрімкими, шатроподібними. Ескізи створив знаменитий львівський архітектор Іван Левинський. В українській архітектурі вони не мають аналогів. У 2003 році куполи перекрили міддю.
Фасадні ніші першого поверху сьогодні прикрашають скульптури і горельєфи* видатних діячів української церковної історії.
Праворуч розміщується бронзовий горельєф (1993 р.) митрополита Андрея Шептицького, який у 1899-1900 був станиславівським єпископом.
У липні 2007 року у двох нішах, обабіч головного входу до катедри, встановили скульптури першосвятителів України-Русі – княгині Ольги і Володимира Великого.
Крайнім зліва є горельєф станиславівського єпископа Григорія Хомишина, який відкрили 13 грудня 2011 р. Хомишин був наступником Шептицького. У квітні 1945 року його заарештували та засудили на 10 років за «антинародну діяльність». Помер у київській тюрмі після допитів і катувань. 27 червня 2001 року папа Іван Павло ІІ проголосив Григорія Хомишина блаженним Католицької Церкви.
* Горельєф – різновид скульптурного опуклого рельєфу, в якому зображення відступає від фону більш ніж на половину свого об’єму
