Ця людина знає про Івано-Франківськ якщо не все, то майже все. Його статті періодично з’являються у пресі, книги швидко розходяться, а передача «Вулиця» вже давно стала чи не культовою. В гостях у «Репортера» – краєзнавець Михайло Головатий.
– Пане Михайло, що ж таке краєзнавець?
– Це людина, яка не просто знає історію краю, його визначні місця, а й може виявляти пам’ятки та популяризувати їх. Щоправда, останнім часом краєзнавцям доводиться все частіше відстоювати історичну спадщину і перед владою, і перед бізнесом.
– Ви кажете, що краєзнавець мусить знати історію рідної землі і вміти про неї розповідати. То яка різниця між ним і екскурсоводом?
– Екскурсовод має задану програму, яку колись засвоїв і керується у подальшому. Краєзнавець – поняття ширше. Йому доводиться працювати з архівами, давніми документами, аби знайти відповіді на питання, яких немає у путівниках. Напевно, кожен краєзнавець може бути екскурсоводом, але далеко не кожен екскурсовод є краєзнавцем.
– А з чого почалось ваше краєзнавство?
– Зі школи. Дуже любив історію і навіть планував вступати на історичний. Але у десятому класі зацікавився фізикою і вступив у Томський інститут радіоелектроніки. Паралельно цікавився минувшиною Томська, потім Омська, де працював інженером. Один час навіть завідував літньою турбазою. По поверненні на Україну у 1972 році записався на курси екскурсоводів. Проте матеріалів курсу для мене виявилося недостатньо, тому поліз в архіви і з того часу звідти не вилажу.
– Томськ, Омськ. Як вас туди занесло?
– Я народився у селі Братишеві Тлумацького району у 1943 році. Там же закінчив і перший клас. А потім всю мою родину депортували у Сибір, за допомогу УПА продуктами й опір колективізації. При першій нагоді повернувся додому. До речі, люди у Сибіру хороші. Залишив там багато друзів, з якими й досі листуюсь.
– Ви вивчали історію Франківська самотужки, чи хтось допомагав? Хоча б на перших порах.
– Вважаю своїм вчителем відомого історика і краєзнавця Петра Арсенича. Він давав літературу і навіть дозволив мені перезняти свої листівки з видами старого Станиславова (близько 70 шт.). Для 1970‑х років це був широкий жест. Також багато цікавого я довідався від архітектора Зеновія Соколовського, який добре орієнтується в історичній забудові міста.
– Коли була ваша перша публікація?
– Досить пізно. У 1983 році в газеті «Прикарпатська правда» вийшла стаття «Тут виступали корифеї», де розповідалось про будинок сучасної філармонії. Потім з’явилась друга стаття, третя… Зараз їх уже близько 200.
– Нещодавно побачила світ ваша книга «200 вулиць Івано-Франківська», яку вже називають найкращим путівником по Франківську. Як вона готувалась?
– У 2003 році на ОТБ «Галичина» стартувала передача «Вулиця». Я готував до неї історичні довідки, які сам і озвучував. Передача, на моє здивування, має гучний успіх. Незнайомі люди вітаються, потискають руки, дякують, навіть у лазні не дають спокійно помитись (сміється). А діти взагалі пальцями тичуть і кричать: «Вулиця! Вулиця йде!». Поступово назбиралось достатньо матеріалу, а з 2007 року, коли я зв’язався із товариством «Моє місто», почалася робота над книгою. І ось нарешті вона потрапить до читача. Хотілось би подякувати ВАТ «Прикарпаттяобленерго», з яким давно співпрацюю. Енергетики оплатили частину накладу, завдяки чому ціна книги буде доступною для всіх шанувальників історії міста. До речі, скоро відбудеться презентація книги, яку плануємо провести у символі Івано-Франківська – ратуші.
– Ви згадали про товариство «Моє місто». Що воно таке?
– Це своєрідна потужна краєзнавча група, де зібрались найбільш поважані мною краєзнавці, історики, архітектори, археологи. Підібралися цікаві і досвідчені люди, з якими завжди є про що поговорити. В них достатньо активності до пропагування і оборони пам’яток. Дуже добре, що у складі «Мого міста» є видавець Василь Іваночко, який дав поштовх до видання краєзнавчої літератури в однойменній серії. «Моє місто» – унікальна серія. Їй, мабуть, не має аналогів у цілій Україні. Радію, що три роки тому в серії вийшла моя книжка «Етюди старого Станиславова». «200 вулиць» – друга.
– У цій серії вийшло вже близько 30 книжок. Яка, на ваш погляд, є найціннішою?
– Важко сказати. Усі вони висвітлюють той чи інший аспект нашої минувшини. Безумовно, цінні переклади з польської «Пам’ятки міста Станиславова» Садока Баронча та «Станиславів і станиславівський повіт» Алоїза Шарловського. Особисто для себе я відкрив багато нового у праці діаспорного історика Петра Ісаїва «Історія міста Станиславова».
– А яка ваша найулюбленіша вулиця?
– Мені дуже подобається вся пішохідна зона Івано-Франківська: стометрівка, площа Ринок, сквер Міцкевича. Ну і, звісно, мушу любити маленьку вулицю з оригінальною назвою «Крива», бо там живу.
– А якби ви були журналістом і говорили з краєзнавцем Головатим, що б у нього спитали?
– Я запитав би: Михайле, а чи все ти зробив, про що думав у молоді краєзнавчі роки? І той відповів би – ні, не все. Але з Божою поміччю сподіваюсь трохи надолужити.
