Як пишуться вірші та казки, чому дитячі книжки йому ближчі, ніж дорослі, про нові ідеї та старі проблеми у розмові з директором видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Іваном Малковичем.– Пане Іване, маєте у доробку кілька поетичних збірок, казок, видаєте і дитячу літературу, і дорослу? То ким себе вважаєте?– Бог його знає. Найчастіше пишуть «поет, видавець». Через кому.
– Кілька ваших віршів покладено на музику. Співпрацюєте з якимись гуртами?
– Спеціально писав вірші для пісень тільки коли вчився у франківському музучилищі. Тоді мені було років 16-17, написав десь три-чотири пісні. Їх співали наші дівчата-віолончелістки. Розумієте, я часто сам чую мелодії до своїх віршів, але ніколи їх не записую. Робив таке тільки в дитинстві. От зараз мама віддала мені книжечку, яку я сам зробив. Видно, що і зшив сам, бо дуже вже капарно. Там мої вірші, казки, пісні з нотами. І датована вона 1971 роком. Мав тоді 10 років. А в 11 я керував дитячим хором. Ну, хором – це занадто голосно, радше маленьким хорчиком. Там були моя сестричка та її однолітки – діти по 4-5 рочків. Вони виконували мої пісні, зокрема «Літо-літечко прийшло». Це була дуже популярна пісня в нашій околиці, ми з нею гастролювали по сусідніх селах.
– Ваші діти пішли вашими слідами?
– Старший син Тарас – професійний перекладач, перекладає художні твори з англійської і німецької. І сам пише вірші.
– Знаємо, що він ще й став упорядником антології «Сновиди. Сни українських письменників», яка нещодавно вийшла у вас.
– Він не робив «Сновид» для «А-ба-ба-га-ла-ма-га», думав друкувати сни у часописі «Четвер» і навіть був уже домовився з Іздриком. Та коли я побачив, що з того може бути гарна книжка, запропонував Тарасові видати її в «А-ба-бі». Він не зразу, але погодився.
– До речі, про дорослу серію. Чи не перестане «А-ба-ба-га-ла-ма-га» бути дитячим видавництвом?
– Не думаю, що ми довго позиціонуватимемо себе ще й як доросле видавництво. Може, ще рік-два. Мені комфортніше з дитячою літературою. До того мене завалювали тільки рукописами з дитячими творами. Їх було так багато, що, аби все перечитати, мені знадобилося б вісім життів. А тепер додаються дорослі твори. Їх автори кажуть, що то не гірше, ніж Ліна Костенко, а дехто – що й краще. І та навала графоманів, яка ринула до нас з дорослими творами, мене налякала. Я згадав, чого колись, будучи дорослим поетом, «втік» у дитячу «А-ба-ба-га-ла-ма-га» – аби не читати тої дорослої графоманії.
– Добрих сучасних дитячих авторів не бракує? Є в нас новий Нестайко?
– На щастя, є ще й сам Всеволод Нестайко, який, можливо, таки допише свій останній на сьогодні детектив. Він зараз зовсім не бачить, здоров’я підупало. Придумав ту книжку десь півтора роки тому, але ніяк не може дописати.
А з молодих є Сашко Дерманський, ми видали дві його книжки – «Чудове чудовисько» і «Чудове чудовисько в країні жаховиськ». Другу взагалі вважаю, можливо, найціннішою з часу «Тореадорів». Коли я її дочитав, мене аж розпирали щастя і відчай, бо не мав у ту мить з ким порадіти за неї. Зателефонував авторові, розповів, який він геніальний, а тоді вдома книжку згодився прочитати старший син. Я не спав до третьої ночі, чекав, поки він дочитає. Він сміявся, а я відгадував, на яких місцях він регоче. А потім ми ще довго обговорювали цей твір.
 |
– Ви й самі пишете казки. Яку б оцінку собі поставили як казкарю?
– Дуже низьку. Іноді якісь ідеї даю письменникам, навіть на сторіночці напишу фабулу. А потім воно виходить зовсім не те. Ми з Єрком (Владислав Єрко, художник видавництва – Авт.) колись задумали книжку і дали одним відомим письменникам написати. Вони написали щось зовсім не те, в результаті вийшла якась повістина з подякою нам обом. А тепер ми не можемо самі написати, бо сюжет використаний. А Єрко хотів малювати, і то була б дуже гарна книжка.
А буває як з художницею Софією Ус – книжка починається з того, що вона хоче малювати, наприклад, жирафчика і пандочку, або зайчика. Так написалися «Велике місто, маленький зайчик, Або мед для мами», «Вовченятко, яке запливло далеко в море», «Жирафчик і пандочка». Зараз книжечка, вперше вам її називаю, «Дівчинка і бузковий вовк» вже намальована на 60%. Але ми ще до кінця не знаємо сюжету. Я придумав одне закінчення, але Соню потягло намалювати щось інше. І тепер ми з нею, як серед води, не знаємо що робити далі. Дитячі книжки по-різному пишуться.
– Книги вашого видавництва за традицією якісні та красиві, але й недешеві…
– Я витримую тиск інших видавництв, зокрема й російських, які змушують, щоб я піднімав відпускні ціни, бо вони в нас низькі. Та потім, на жаль, самі магазини, дистриб’ютори настільки їх завищують, що стає дуже образливо. У нас машини дорожчі, ніж за кордоном. А книжки такої якості, як наші, для прикладу, «Мед для мами» у світі коштують 15 євро. Ми відпускаємо цю книжку для дистриб’юторів по 30 з чимось гривень, заробляючи дуже мало. А коли вона доходить до людей, то вже коштує від 60 до 80 грн. Наші книжки мало хто націнює менше, ніж на 70-100%, а, буває, що й на 300%.
– Як щодо аудіо книг, вони мають попит?
– От «Улюблені вірші» вважаю одною з найголовніших наших книжок. Ще на початку 1995 року ми зробили вже знамениту її аудіо версію. А зараз робимо й електронні казки – озвучені, із зображенням, що в певний момент рухається. Тим паче, що зараз я хотів би аудіо книжки робити і з такої своєї приватної родинної причини. Моя молодша сестра, яка минулої осені презентувала у Франківську в книгарні «Є» свою поетичну книжку «Свічка зі снігу», Людмила Малкович, протягом чотирьох місяців утратила зір. Бачу, як їй зараз бракує писаного слова. Ми попривозили їй аудіо записи. Коли почали з нею їх слухати – неправильні наголоси, інтонації – більше нервів, ніж задоволення… Тепер будемо робити більше аудіо версій…
– А що з турами Ліни Костенко? Чи можливо, що вони відновляться?
– Думаю, про відновлення турів говорити поки зарано, хоч я не відкидав би й такої можливості. Найважливіше, що Ліна Костенко таки спілкуватиметься зі своїми читачами – через нові книжки. Все одно на її виступах не могли побувати всі охочі. І завжди були сварки – кожен, хто не потрапив, вважав, що потрапили не ті. Проте на всіх зустрічах були прекрасні люди, дуже багато молоді.
– А чому серед міст, де мали бути зустрічі, не було Івано-Франківська?
– Я нікуди не нав’язувався. Пропозиції надійшли з більшості областей – не було тільки з чотирьох – у тому числі й з Івано-Франківської. А я був би радо включив у тур свою рідну область…
– На малу батьківщину часто їздите?
– Не так часто, якби хотілось, але таки незрідка… Минулого року мій тато пішов у кращий зі світів. Мама ще тримається, у сестри великі проблеми зі здоров’ям. Але я завжди їхав з радістю і в щасливі години, і в сумніші. Там набираєшся сили, там відчуваєш найглибшу любов. Для мене надзвичайно важливо, що я маю до кого їхати в Березів.
