Так уже сталося, що історія у цих землях поділена навпіл – до монголів і після. Розрубане дерево пустило бічне гілляччя, але нікуди не виросло. До монголів історія Східної Європи мала естетичне виправдання. Була красивою. Була ціліс-ною. Розгорталася правильною спіраллю від варварства до політичної форми. Після – лише пустеля, татарщина, зализування ран, «что дєлать?» і «хто вінават?». А ще мавпування. Вишневецький у Лубнах мавпував Париж, Петро у Петербурзі – Амстердам, Август у Варшаві – всі європейські столиці залежно від настрою.
Нічого власного, нічого оригінального. Європа стомилась вивчати нас під мікроскопом. Вона вже не питає: наскільки вдалі вийшли копії і чи можна їх ставити поряд з оригіналами на європоличку. Не вийшли, хоча й несуть в собі тіні дикунської оригінальності. Могли б вийти, але ж який доктор Хаус виправить тепер зіпсований ген, якщо двадцять поколінь предків псували його горілкою і неробством? Колись домонгольські предки клали в мозаїку світлу смальту, підкладаючи під неї золото. Тепер кладемо щось темне, асфальтове. А золото усе профукали. Криза, кажуть…
А хочеться торкнутися того світу, який був «до». Його естетики, таємниць. Його органічності. Скорше, міфу про його органічність. Але тут вже нічим не зарадити: навіть вчорашній день міфологізується недосконалою пам’яттю. Що й казати про минулі тисячоліття. А ще – паролі загублені. Ті «прохідні слова», які відкривають брами. Ніхто не знає паролів Великої Скіфії. І зібрана з клаптиків мозаїка не хоче ставати картиною. Блищать шматочки смальти, матово відблискує охра, чорніє іржаве залізо. Фрагменти, здогадки, непереконливі реконструкції. На штиб руїни княжого Галича: залишки підлоги замість собору, земляна яма замість усипальні. І десь мають бути знакосполучення, якими можна відкрити таємниці знищеного ордою світу. З його актуальностями та загадками.
Найлегше – не шукати ключів, а нафантазувати свого. Уявити собі зелені весняні пагорби Наддніпров’я IX століття. Капища, печери відлюдників, видовбані у глинистих схилах, цегляні хозарські вежі. Символи на різьблених дошках, нередаговані несторами-борзописцями літописи і хроніки. Про часи Кися, Преслава, Бравліна, від яких залишилися тільки імена. Вони, ці люди IX століття, ще мислили час циклічно, а не лінійно. Вони знали, що світ закінчиться диким танцем дикого Бога, якого не називали Шивою (хіба що Сивим), і не любили половців. Бо ті їли хом’яків і ховрахів та брали за себе мачух своїх і ятрівок. Вони кожного травня чекали на амазонок, котрі приходили злягатися з чоловіками сусідніх племен, і марили золотими банями Царгороду. Себто мріяли здерти золото з тих бань. Вони вже сіяли просо, але не забули степової комонної науки. Вони взагалі були поміж ріллею та степом. І боги їхні жили у двох діапазонах – космічно‑степовому та родинному.
А ще вони знали, що всі визначеності історії минають. Були бо обри і перебули. Трусили Імперією, мучили дулібів – і де вони? Згинули. І сліду не лишилося від тих мутних обрів. Це була потужна філософія. Вони ще, правда, не знали про монголів, Ясу та хана Темучина. І того, що філософія перечікування світу рятує не від кожного завойовника. Але й ми – попри всі досягнення прогностики і футурології – не знаємо свого майбутнього.
Comments are closed.