Володимир Єшкілєв Наближаються п’ятидесяті роковини з дня смерті поета Йоганнеса Роберта Бехера. Він народився у Мюнхені у 1891 році, був одним з найактивніших дописувачів легендарного мистецького часопису «Акціон» (щось типу нашого «Четверга») й навдивовиж достойно пройшов світоглядний шлях від екзальтованого католика до ортодоксального комуніста?сталінця. Його книги палили на площах Третього Рейху, його ім’я потрапило до усіх золотих переліків та енциклопедій Високого європейського експресіонізму.
Перша світова війна загострила експресіоністські відчуття Бехера. Він зненавидів солдатів і воїнів. «Ти кат і розбійник! Ти найстрашніша тварина з Божих заручників!» — звертався він до захисників імперської вітчизни. До всіх можливих захисників усіх можливих вітчизн. Він проспівав «Глорія!» дезертирам, як колись Бодлер ослячому падлові і злочинним руйнівникам суспільства. З ранніх поезій Бехера починаємо відлік відкритій естетиці дезертирства.
Дезертири — найдосконаліші істоти підсоння. Є щось величне і філософське у постаті людини, яка залишає яскраво освітлену фронтову арену і прямує до темного закутка історії. Ця велична людина каже: «Нах усю вашу війну! Нах усі ваші війни! Нехай сифіліс сточить усіх патріотів з їхніми патріотизмами. Вітчизни просякли гімняністю і тхнуть гноївкою». В час, коли мілітаризована хробачня з перекошеними писками йде в атаку задля якихось придуманих дурисвітами цінностей, дезертир спускається у теплу темряву зручного підвальчика, відкорковує пляшчину доброго вина і завмирає у німому єднанні зі світовим ефіром.
Дезертир зрізає з шинелі погони — ці пласкs знаки пласких прислужників пекла — і топить їх у вигрібній ямі. Цим він здійснює великий акт висвобідження від присяги. Адже у святих книгах сказано: «Не складай присяги нікому, окрім Творця свого». Дезертир повертається до наріжної істини Єдиної Присяги Єдиному. Дезертирство — це містична країна, в якій мешкають переважно фундаментальні поняття. Якщо дезертирство стає масовим, щезають полишені солдатами держави і з-під державних руїн піднімається сонце правди. «Смерть державам!» — таким є небесне благовістя для дезертирів. Дезертири не вірять, що влади, піднесені над малими поточного світу, поставлені на трони свої волею Провидіння. Влади уявляються йому тарганами, які повилазили з підземних світів тої ночі, коли Творець, вдоволений творінням своїм, попрямував до іншої метагалактики.
Дезертир — ворог «людей у чорному» і «людей у сірому». Він очікує прибуття іншопланетних загарбників. Він чекає на остаточне й безповоротне вичерпання Людини з великої Літери. «Безглуздий. Прокажений. Забриджений. З роззявленими очиськами. З божевіллям у зубі мудрості. З приголомшливим рогом гарячки в чолі», — так Бехер описує правильну людину модерної доби, людину, закохану у свою державу. У свій світ, що вимагає від закоханого померти за шмат землі і капітали олігархів, які розмовляють одною з ним мовою. Попередньо загарбавши інший шмат землі і зменшивши прибутки кількох іншомовних олігархів. Так виглядає доба, коли боги залишили наші ґрунти, а люди вже не намагаються змагатися з ними у величі.
Постмодерна доба виправдала поетику Бехера, його тяжіння до ніщо. Ніщо виявилося таким самим місцем мешкання, як і щось. Серед гоблінів знайшлися гуманісти, а від ельфійської політкоректності усіх знудило. І хоча підстакуватий Індіана Джонс все ще чалапає сінематографами, дезертири перемагають. Дай Бог їм здоров’я!
Comments are closed.