Минулої неділі гуляв старовинними вуличками Подолу з Деном. Тобто, з Данилом Яневським, відомим істориком і телеведучим. День був сонячним, велично-яскравим, високе небо спонукало до узагальнень і наша розмова з Булгакова, Вільяма Гесте і Великої Київської пожежі 1811 року якось непомітно зісковзнула на історико-філософські теми.
«Чому в Україні не відбувся жодний ліберальний проект?» – риторично запитав Ден. Я у відповідь припустив, що для здійснення таких проектів потрібно мати переважаючу людність з віддаленим «горизонтом сподівань». Себто таких людей, які живуть не потребами сьогоднішнього, максимум завтрашнього дня, а закладають особисті й господарські плани на роки і десятиліття наперед. Мій співрозмовник резонно зауважив, що українські землероби, які жили на чорноземах і мало залежали від кліматичних ризиків, якраз і належать до таких «людей далекого сподівання». На відміну від кочовиків або рільників Півночі, де на три вдалих роки перепадає один-два неврожайних.
«Значить, нащадки кочовиків у нас тепер чисельно переважають нащадків автохтонних землеробів», – сказав я, а Ден на те промовчав. Напевне, почав подумки вираховувати, якою ж то має бути чисельна перевага «ментальних кочовиків» для того, щоби приректи на неуспіх хороші та перевірені іноземним досвідом ліберальні проекти.
А я тим часом засумнівався, чи сам належу до тих, хто мислить далекими горизонтами у своїх сподіваннях. Почав згадувати власні проекти і зловив себе на тому, що насправді і я у своїх заробітчанських ритмах також віддаю перевагу економній схемі «прийшов, побачив, взяв, побіг». І жодного планування на 10-20 наступних років. Одразу згадалися родинні передання про предків‑мисливців, котрі тижнями й місяцями пропадали в неозорих нетрях зирянських лісів, стріляли звірину з цінним хутром і не гребували тим, щоби вряди-годи «пощипати» купців на большаках між Вологдою та Архангельськом. Стрьомні були предки, але що поробиш. Предків, як відомо, не обирають.
Врешті-решт я самокритично вирішив, що нащадка північних мисливців в принципі можна прирівняти до нащадка кочовика. Адже, які фундаментальні плани спроможна будувати людина, яка підсвідомо не впевнена – повернеться вона з лісу чи потрапить на обід зграї вовків? Плани в такої людини конкретні: дожити до ранку, застрелити соболя, дійти до заїмки, розпалити там грубку і, сидячі в теплій і відносній безпеці, випити зі шкіряної фляжки міцної настоянки.
«Тому й не виходить в мене порозуміння із нащадками землеробів», – підвів я підсумок своїм роздумам. І ми з Деном пішли далі. Туди, де мудрі предки теперішніх киян залишили незабудовані яруги, а теперішні мешканці української столиці набудували бридких житлових споруд. Там ніхто не живе (криза плюс погана енергетика), а порожні приміщення час від часу здаються в оренду під проведення тренінгів для дистриб’юторів «Гербалайфу». Розмова про «горизонт сподівань» продовження не мала.
А ще – про Велику пожежу 1811 року, коли вигорів весь Поділ, за винятком кількох кам’яних церков. Тоді спочатку у підпалі звинуватили французьких шпигунів, польських націоналістів і фармазонів* (часи були непевні, насувалась війна з Наполеоном). Кільком знаним фармазонам конкретно так перепало на горіхи від затятих київських патріотів. А потім виявилось, що Поділ підпалив місцевий п’ятнадцятирічний шибеник Василько Авдієвський, який ані шпигуном Наполеона, ані фармазоном не числився. Що ще раз підкреслює незабутню мудрість англійського монаха Оккама, який вивів на світ Божий знаменитий закон достатньої підстави: «Не примножуйте сутностей понад необхідність».
* Фармазон (застаріле) – масон, людина вільної ліберальної думки, «чорнокнижник»
Comments are closed.