Це знову вулиця Францішка Карпінського (сучасна Галицька). Безперечно, головною спорудою тут є катедра, проте їй ми пізніше присвятимо окрему, фронтальну поштівку.
А сьогодні розберемося з будинками по обидва боки храму. Під час пожежі 1826 року в місті згоріла військова стражниця або гауптвахта. Це щось на кшталт карцеру, де на невеликий термін «закривали» солдат місцевого гарнізону, які чимось проштрафились. Саме для злісних порушників військової дисципліни наступного року спорудили нову гауптвахту. Вона стояла на колишній фортечній стіні з казематами. Кажуть, що внизу є величезні підвали. Крім камер, там містилася ще й військова канцелярія та вартові приміщення. Сучасник залишив нам цікавий опис щоденного шикування варти: «Коли дзиґарі на старій ратуші починали бити полудень, солдат, який був на варті, щосили кричав німецькою: «Шикуйсь!». При цьому з усіх дір вискакували жовніри і шикувались, а на фланзі ставав поручник з шаблею наголо. Трубач сурмив молитву». Залога гауптвахти складалась з одного офіцера та 24 солдат.
Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького
У 1860-х місто викупило будинок у військового відомства. Мармулядова пожежа завдала споруді значної шкоди, втім її швидко відбудували. У підвалах розмістили склади, а перший поверх здали в оренду численним крамничкам. Їх добре видно на старій поштівці. У народі цей прообраз торгового центру охрестили «міським базаром».
Фото: Микола Волков
А на другому поверсі збиралася більш вишукана публіка. Протягом 1874-1896 років, аж до побудови власного приміщення, там працювало казино, де станиславівська «еліта» різалась у карти. Інколи гральну залу винаймали для проведення різних заходів. Наприклад, сюди кілька разів завітав Іван Франко, який виступав на Шевченківських вечорах.
У міжвоєнний період тут були міська бібліотека та архів. За совітів працював краєзнавчий музей, який у 1959 році переїхав до ратуші. Потім споруду займав міський обчислювальний центр облстатуправління, а від 1988-го господарем кам’яниці є бібліотека медуніверситету.
Ззовні споруда не сильно змінилась. Хіба що замурували входи до численних крамничок і знесли балкон. На фото не видно, але у 1960-х роках розібрали заокруглене ліве крило кам’яниці, яке заважало побудові ресторанного комплексу «Карпати». А ще колишня гауптвахта може похвалитися двома пам’ятними знаками. З меморіальної дошки довідуємось, що «У цьому будинку на шевченківських вечорах неодноразово виступав Іван Франко. На цих вечорах були присутні письменники К. Устиянович, О. Левицький, М. Яцків». На фасадній стіні, що виходить на катедру, є бронзове зображення ангела з хрестом, яке відкрили з нагоди 1020-ї річниці хрещення Київської Русі.
Трохи вище по вулиці стоїть будинок із сучасною адресою Галицька, 9. Точно не відомо, коли його спорудили, але у 1848 році він уже був. Спочатку належав братам Перль, потім часто міняв власників, останньою з яких стала Генрієтта Бреннер. Цікаво, що і при ній, і тепер яскраві рекламні вивіски обліплювали будинок. У своєму житті дім мав дві серйозні халепи – мармулядову пожежу та обстріли Першої світової. Ось як описав цей будинок міський будівничий Ян Шпорек у червні 1918-го: «Кам’яниця триповерхова, дах критий бляхою. Має три фронти. На першому поверсі крамниці, на другому і третьому – помешкання. Підлоги в покоях паркетні, каміни кахляні. Пошкодження були обчислені в сумі 8995 корон». Їх значною мірою компенсувала держава.
По війні у будинку мешкали далеко не бідні люди. За переписом населення 1939 року тут були п’ять квартир, які винаймали: М. Марковський – чиновник фінансової палати, Ю. Шпігель – купець-ювелір, Д. Бухвальтер – адвокат, О. Габер – інженер-хімік, співвласник нафтоперегінного заводу і один зі станиславівських мільйонерів, М. Кальмус – окружний суддя-пенсіонер.
У радянські часи перший поверх займало транспортно-експедиційне агентство та заклади громадського харчування – спершу «Варенична», потім «Бістро». 1 липня 1991 року в ефір вийшло перше міське телебачення – «Канал-40» (пізніше 402), офіс і студії якого розмістились на другому поверсі.
Втім сьогодні найзнаковішим закладом кам’яниці є ресторан «Фран-Ко». Найцікавіше те, що до Каменяра його назва не має жодного стосунку. Французькою «франко» означає – вільний.
