Дизайнер Любця Чернікова: «Вишивка має свої закони і порушувати їх не можна»

Минулого тижня, 18 липня, фортечна галерея «Бастіон» була вщент заповнена модницями та модниками.

У залі, прикрашеному хустинами та вишивкою, під колоритну музику дефілювали моделі у неймовірному етно-одязі від івано-франківської дизайнерки Любці Чернікової. Про новинки колекції, майбутню торгову марку, натхнення та своїх кумирів вона розповіла «Репортеру».

— Як ви зрозуміли, що хоче шити одяг?

— Я шию ще зі школи, десь так з класу 7-8. Шила собі та колежанкам, але це не був етностиль. Це був просто одяг з якоїсь там «Бурди», або щось сама вигадувала. У мами було багато тканин з радянських запасів, то я все перекраяла, перешила. Таке, напевне, робили всі дівчата, які більш-менш вміють шити.

— До етностилю як прий-

шли?

— Це було в інституті. У своїй дипломній роботі пробувала міксувати ентіку й елементи якихось субкультур. І це мені дуже подобалося. Десь тоді і визначилася, в якому напрямі хочу працювати. А серйозно шити у цьому стилі почала три токи тому.

— Бренд «Чернікова» уже зареєстрований?

— Десь півроку тому ми подали заявку на виготовлення торгової марки. Треба чекати чи десять місяців, чи рік. Зараз він у процесі виготовлення. Брендом ми засвідчуємо, що ці роботи не можна копіювати чи перешивати без згоди. Назву марки, до речі, зареєстрували українською — «Чернікова». Мене якось питали, а якщо твої речі будуть купувати в Америці? Я ж не бачу проблеми у тому, що напис буде українською.

— Етнічні мотиви зараз використовує багато хто. Ваші роботи за чим впізнають?

— Мій ентостиль більше читається у зимових речах. Це пальта з хустками, керсетки. Коли на день міста ставлять намети, де продають етно-одяг, то весь він дуже подібний і має схожі орнаменти. А ми намагаємося зробити це все трошки на кращому і вищому рівні, тому поєднуємо діловий, спортивний, повсякденний одяг з етнічним. Поєднуємо й етніку різних народів. Тобто шукаємо варіанти, аби створити незвичайні образи. І завжди є ризик, що це може не сподобатися. Колись я їхала на показ до Львова, то там написали рецензію на мою колекцію, мовляв, занадто балансує на межі, але баланс втримати вдається. Це про мене, бо зав­жди хочеться набрати різних стилів і втримати гармонію, хоч це дуже важко.

— Що нового представили у цій колекції?

— Колекція поділена на шість блоків — по сім костюмів. Я ще не «Dolce & Gabbana», аби диктувати, хто і як має вдягатися. Тому стараємося, аби у кожному блоці було щось довге і коротке, світле, яскраве чи темне. Так, аби кожна людина щось собі могла вибрати.

Зробили ставку на пошиття та ускладнили конструкції. Тут багато ручної роботи: мережива, гачкованих елементів. Серед новинок — ткацтво. У нас з’явився ткацький верстат, який ми привезли з гір. Старий — більше ста років, але ще працює.

Завжди є ризик, що хтось чогось не зрозуміє. Але це відродження. Старовинні костюми зараз ніхто не вдягне і не піде так по вулиці. Треба відроджувати через таке от поєднання.

— Які тканини вико-

ристовуєте?

— Раніше ми купували тканину «десь там» і шили будь-що: штани, костюми та інше. Зараз використовуємо переважно натуральні тканини. Лляні замовляю з Житомирського льонокомбінату та з Білорусі. За конопляними їду до баби Валі в Яремче. Вона збирає по селах домоткану коноплю. «Пробила» дуже хороше італійське сукно. Купила його на скільки стало грошей.

— Що надихає Любцю Чернікову?

— В майстерні я проводжу дуже багато часу. Перші два роки взагалі безвилазно працювала, навіть у вихідні. Зараз намагаюся трошки відпочивати. А надихаюся — виключно від матеріалу. Телевізор не дивлюся, журнали не гортаю, а в Інтернеті все й таке одноманітне, що нема сенсу звідти черпати. Не менше, ніж шиття, люблю екст­ремальні спуски з гір на велосипеді. Недавно їздила у Крим, де ми спускалися з Ай-Петрі. Була дуже щаслива, хоч трохи побилася та поламала ровер.

— Кумири серед відомих дизайнерів є?

— Подобалася Руслана Богуцька, яка відновлює ці всі вишивки. Подобається й Кензо. Він також етнічний дизайнер.

— А самі їздите по селах, збираєте вишивки?

— Я такого не роблю. У нас є каталог орнаментів, які були назбирані однією з наших дів­чат. Такою дослідницькою роботою займається багато людей: збирають, зберігають, видають книжки. Вони — супер-молодці. А я це вже втілюю у життя. Щось у когось беремо, але переважно міксуємо. Навіть, якщо є якийсь старовинний орнамент, то декоруємо по-своєму. Звичайно, дотримуємося правил. Вишивка — це така річ, яка має свої закони, свою енергетику, правила та символіку. Важливо — не порушити. Тому аналізуємо, щось додаємо, міняємо. І виходить таке, що вже й самим повторити складно.

— А якщо мода на етніку відійде. Що будете робити далі?

— Думаю, не відійде. Все одно будуть якісь музичні і танцювальні колективи, які захочуть вишиванки. Може, це прозвучить дуже гонорово, але я планую вплинути на цю ситуацію. Взагалі, моя мета — налагодити масове виробництво, аби, з одного боку, були робочі місця, а з іншого — щоб люди не ходили у китайських чи турецьких речах.

— Поки це не масово, ваші роботи досить дорогі. Яка найдорожча?

— Пальто з натурального хутра, з вишивкою — 3 900 грн. Ми рахуємо вартість тканин, вишивку, матеріали та роботу. За підрахунками виходить дорожче, але ми вирішили, що треба ставити таку ціну. Бо ці роботи замовляють люди середнього достатку.

— Коли бачите людей у вашому одязі, як відчуття?

— Це буває рідко, але мені приємно. Раніше я знала всіх, хто носить мої речі. Зараз люди купують вже в магазинах. Одного разу йшла дівчинка у пальті з маками. Перша реакція була: «О, класно». Лиш потім я зрозуміла, що це наша робота.

І взагалі я щиро тішуся, коли бачу гарний український одяг, навіть не нашого виробництва. Мені дуже приємно, коли хтось інший також робить ці речі. Треба притримуватися своїх традицій.