Сьогодні знову, як і рік тому, поговоримо про дивну країну Перської затоки – Катар. Там дивне все, особливо для європейців – люди, звичаї, житло, дивне ставлення катарців до всього матеріального. Місцевих небагато й вони переважно працюють (чи відпочивають?) в офісах приватних і державних фірм. На важких роботах задіяні в основному індуси та пакистанці.
Катар входить до першої десятки країн за обсягами видобутку газу й нафти. Неосяжні поклади цих корисних копалин у них відкрили на початку 1970-х. І пішло-поїхало, а, може, навіть полетіло догори. Катар почав розвиватися неймовірними темпами, якщо образно, то вони пересіли з верблюдів на Ferrari. З двохповерхової столиці за 25 років Доха стала містом хмарочосів у 50, 75 і 85 поверхів. Лише з водою важкувато – вона тут удвічі дорожча за бензин.
Мені довелося змагатись у Катарі на етапах Гран-прі в 1997, 1998, 2000 і 2002 роках. А ще у 2009 році дебютував тут у якості тренера збірної України по метанням, на всесвітній Гімназіаді (до 16 років). Як змінювалася країна, бачив на власні очі. Незмінними лишалися тільки жорсткі закони шаріату та народні традиції.
Найбільше, чим Катар відрізняється від України, можна сформулювати одним реченням: вони з пустелі роблять країну, а ми – з країни пустелю. Чому? Бо там закони, жорсткий або навіть жорстокий порядок. Вчинив злочин – б’ють палицями привселюдно, вкрав – відрубали руку привселюдно, вбив – публічно рубають голову. І суддя за порушення покарання не уникне. І нехай їхній порядок тримається на страху, але він є.
…Звісно, вразила й тамтешня кухня – арабська чи персидська – з насиченою спеціями палітрою смаків. Будемо сьогодні готувати «Зупу по-персидськи». І хоч на приготування піде немало часу, та вишуканий смак того супу вартий роботи.
Отже, беремо 100 г турецького гороху, замочуємо на ніч у воді. Зранку проціджуємо, даємо добре стекти.
Дві середні цибулини дрібно нарізаємо, одну з них даємо до яловичого фаршу. Солимо його, перчимо, вимішуємо. Мокрими руками формуємо з фаршу кульки розміром у сливку.
У каструлі розігріваємо 5 ст. л. оливкової олії, обсмажуємо в ній другу нарізану цибулю – до золотавого кольору. Трохи солимо її, перчимо, даємо чверть чайної ложки приправи «куркума». Вливаємо 1,75 л води, вкидаємо горох, даємо закипіти, накриваємо кришкою та варимо з півгодини на середньому вогні.
Далі промиваємо 100 г сочевиці, беремо ще 50 рису, наші м’ясні кульки та кидаємо все це до каструлі. Варимо ще 20 хвилин. Потім додаємо ще дрібно нарубаний пучок зеленої петрушки, пучок кінзи, півпучка кропу, 5-6 «стріл» пелюсток цибулі порей і 5-6 штучок кардамону. Варимо годину на повільному вогні, часто помішуючи й за потреби доливаючи гарячої води.
Поки воно собі булькає, на 2 ст. л. розігрітої олії обсмажуємо три подрібнені зубки часнику та чверть чайної ложки «куркуми» – до коричневого кольору. Додаємо туди жменьку мілко нарізаної свіжої м’яти.
А фінішуємо так: 400 г йогурту добре змішуємо з чотирма столовими ложками зупи та вливаємо в каструлю. Знімаємо все з вогню, додаємо 200 г сметани, а зверху – часник із м’ятою.
До цієї зупи в Катарі подають свіжоспечені гарячі паляниці з білого борошна.
Не пошкодуйте часу – не розчаруєтесь…
Смачного!
